style="font-size:15px;"> Цікавість вивела її далі будинку брата, туди, де вгадувалось щось особливе, сріблясто-мерехтливе, вона пішла на цей поклик – і Оболонська набережна відкрилась уся, блакитно-зеленою скобою, з високими будинками та опецькуватими особняками; із церквою ліворуч та церквою праворуч, обидві – на значній відстані. Міст біля однієї з них здавався іграшковим, а радісний Дніпро сяяв полисками вранішнього сонця, бавився разом з вітром білосніжною яхтою.
Які щасливі люди тут живуть, он за тими вікнами триповерхового будинку небаченої краси. І за всіма сусідніми – теж. В усіх цих будинках. Тим пестунчикам долі достатньо підійти до вікна, щоб побачити те, від чого їй перехопило зараз дух – срібну поверхню Дніпра, зелений видовжений острів посеред затоки, білі кульки ліхтарів у чавунних кошичках на високих підставках. Цей краєвид – продовження домівки кожного з обраних, він належить їм, як гігантський передпокій до оселі щасливчика, і в цьому передпокої переважають три фарби – срібло, золото, лазур.
…Консьєржка в під’їзді навіть вийшла зі свого сховку: хто така? до кого?
– До Роберта Кері, – спокійно повідомила Кароліна і подумки поставила собі максимальний бал – за впевненість у собі, доброзичливий погляд та рівний голос. Як ніби усміхнулась та розгорнула газету (привіт тобі, Павле Панч).
– Дванадцятий поверх? – уточнила консьєржка, повнувата жінка років п’ятдесяти в плетеній чорній кофтині.
І Кароліна відзначила нотки запопадливості, що з’явилися у її голосі. Добре, що консьєржка не провела її до ліфта, бо тут Кароліні не вдалося б зберегти своєї штучної незворушності. Ліфт впустив її досередини – блискучо-дзеркальний, немов космічний корабель, із безліччю кнопок на боковій панелі, але не відреагував на жодне натискання. Ну от же ґудзик з номером поверху, натискаємо на 12 – і чому стоїмо? Вона вже хотіла покликати консьєржку на допомогу, але вчасно стрималась, давши ситуації визріти – і ліфт сам зачинився, зрушився з місця.
Марина за п’ять років стала ще більш ефектною, перетворившись із привабливої дівчинки-студентки на молоду елегантну жінку. Легкий трикотажний комплект – футболка та шорти – кольору вологого піску м’яко підкреслював правильні форми трошки розповнілої фігури. Волосся тримали ефектні заколки. Діти з цікавістю подивились на гостю, але байдуже взяли з її рук куплені на вокзалі шоколадки.
Не знати, хто дав дівчатам такі імена, але вони цілком пасували до свого імені по батькові. Дворічна Амалія трималася мами, вчепившись рукою у її шорти та наступаючи на капці з пухнастими помпонами. Чотирирічна Крісталіна швидко отямилась – і, загубивши десь шоколадку, вже не відпускала Кароліну від себе, демонструючи свої іграшки, аж поки Марина не покликала:
– Дівчата, снідати!
За столом Кароліна довідалась, що колір домашнього костюма Марини називається «паленої кістки», і що вона навмисно
