так і не підносить до рота, хоч знаку не видно. Крутить її в тонких штивних пальцях, ламає і, з тамованою злістю скришивши у стиснутому кулаку, висипає в чорну скляну попільничку.
– Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не подумай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої особисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.
– Навіщо тоді розповів?
– Вирішив, що ти повинна про це знати.
– І що тепер?
– Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.
– Спасибі.
– Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… – Він стояв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.
– Мабуть. Як він?
– Хто?
– Остап?
– Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?
– Мабуть, перше.
– Гаразд. Твій Остап…
Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють бути найстрашнішими мучителями для себе самих.
– Твій Остап кілька років тому приїхав до Львова з якогось села Волинської області. У нього не було нічого, крім обручки на пальці і шаленого бажання зробити кар’єру. Спочатку в нього наче й непогано виходило, але справи посувалися не так швидко, як він хотів. А тут ще й ти з’явилася. Як сніг на голову. Молода, амбітна, львівська. От він і втратив голову. Ще коли з тобою не познайомився, щотижня їздив до дружини та дітей, казав, дочекатися не може, поки купить квартиру у Львові, щоб забрати їх до себе.
– Чому ж не забирав у ту, що винаймав? – не витримую, бо не бачу жодної логіки.
– Казав, що в чужу не хоче. Казав, що його дружина повинна бути господинею на власній кухні.
– Добре казав, – думаючи про залитий фундамент на ділянці, зауважила я.
Петро здивовано озирнувся, ми якраз ішли вулицею до його машини. Я погодилася, щоб він мене підвіз, тим більше, що руки обривала важка торба із закупами.
– Мабуть, – знизавши плечима, погодився він. – А далі все сталося ніби само собою. Він почав усе глибше і глибше залазити в якісь фінансові операції з конкуруючою фірмою. Ти потребувала уваги, дружина і діти чекали грошей на життя, перший пай в новобудову, фундамент у передмісті… Усе це разом вимагало від простого хлопця в чужому місті надзусиль. Остап зламався. Щось не врахував, десь помилився – і все: кінець кар’єрі, кінець амбіціям, кінець стосункам із тобою.
– Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружуватись?
– Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього колись спитаєш.
– Не спитаю.
– Як хочеш… – Він нарешті всміхнувся. – Я добре пам’ятаю, це твій будинок.
– Так, мій.
Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом запитання само зірвалося мені з уст:
– Як
