подумала я, і раптом спогади про спільні веселощі лягли мені на плечі, як опускаються різнобарвні кульки на якомусь святі. Тільки в тих кульках не повітря, а всі мої сподівання, надії, розбите кохання. Може, якби я хоч знала, де він, що з ним, то легше б це пережила…
Петро наче підслухав мої думки.
– А знаєш що? А давай вип’ємо кави! – начебто щиро.
Я розгублено обвела поглядом довкола. Ми стояли посеред супермаркету, в одному кутку якого готували каву. Чому ні? Наче й магазин, а наче й кав’ярня – жодних зобов’язань, жодних правил.
– Охоче, тим паче, що сьогодні я ще кави не пила… – Це була щира правда.
– Ну ти даєш! Це потрібно виправити. – Він тішився, бо розмова зав’язувалася сама собою. – Тобі яку?
– А будь-яку, – всміхнулася я.
Просто так. Без будь-якої причини. Петро не метушився, приніс каву, дві цукерки і, зручно вмостившись, приготувався уважно мене слухати.
– Ти начебто почала розповідати, що хочеш змінити роботу? – Знову глянув на мене, схиливши набік голову. Так мимоволі виказують щирий інтерес до співбесідника.
– Ні. Я такого не казала, але… подумаю над тим. Ти краще скажи, що з Остапом?
Я боялася, що він зараз зірветься на рівні і, глянувши на годинник, втече, пославшись на важливу зустріч. Якнайменше – закине ногу на ногу і перехрестить руки на грудях, замкнувшись таким чином від мене. Але ні. Виявляється, погано я знаю чоловіків.
– Знаєш, я чекав, що ти мене про це спитаєш. Так-так, не роби таких круглих очей. Не так добре ти виглядаєш, як я тобі казав і як хотілося б.
– Хіба так можна? – Ледве вичавила із себе криву посмішку.
Геть не хотілося, аби бачив, як мені зле.
– Можна, можна, коли людина тобі не байдужа. – Зашарівся.
– А я тобі не байдужа? – байдуже.
– Не те щоб ти як жінка, ні. Ти не в моєму смаку. Але як людина ти мені подобаєшся і подобалася давно, – витримуючи паузи після кожного твердження.
– Справді? Хоч хтось валить мені всю правду, – іронізую я.
– Зачекай, не іронізуй. Буде ще тобі правда. Вся правда.
Якісь незрозумілі нотки обурення в його голосі. Петро, завжди такий спокійний і виважений, Петро, на якого завжди можна покластися, як невтомно повторював Остап, раптом обурюється…
Навіть якби я й хотіла щось спитати, хай би від того запитання залежало моє життя, я б не змогла вичавити із себе ні звуку. Слова застрягли мені в горлі. Я боялася почути щось таке, від чого не змогла б оговтатися.
Петро сам продовжив:
– Мені дуже дивно, що він тобі цього не сказав… Спочатку, коли ви тільки познайомилися – нехай. Мовчав, бо не знав, чи будуть ваші стосунки мати продовження. Але ніяк не второпаю, чому мовчав, коли купував ділянку під будинок, коли замовляв проект, коли… заручини.
Мені здавалося, що я перетворилася на заціпенілий соляний стовп. Здавалося,
