пригніченим голосом, як промовляють у миті сильного хвилювання. Мій товариш якийсь час сидів мовчки, підперши підборіддя рукою та повністю поринувши у свої думки.
– Скажіть, – спитав він нарешті, – ви могли б присягнутися, що обличчя, яке бачили у вікні, було лицем людини?
– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.
– Однак воно явно справило на вас неприємне враження.
– Його колір здавався неприродним, і в його рисах була дивна нерухомість. Коли я підходив ближче, воно якось несподівано зникало.
– Скільки часу минуло відтоді, коли дружина попросила у вас сто фунтів?
– Майже два місяці.
– Ви колись бачили фотографію її першого чоловіка?
– Ні, в Атланті сталася велика пожежа незабаром після його смерті й усі її папери згоріли.
– Але все ж у неї виявилося свідоцтво про його смерть. Ви казали, що особисто його бачили?
– Атож, після пожежі вона зробила дублікат.
– Ви хоча б раз зустрічалися з кимось, хто знав її в Америці?
– Ні.
– Вона колись просила про те, щоб з’їздити туди?
– Ні.
– Не отримувала звідти листів?
– Наскільки я знаю, ні.
– Дякую. Тепер я хотів би трошки помізкувати над цією справою. Якщо котедж покинули назавжди, у нас можуть виникнути певні труднощі; якщо ж тільки на якийсь час, що мені видається вірогіднішим, то це означає, що мешканців учора попередили про ваш прихід, і вони встигли сховатися. Тоді, можливо, вони вже повернулися, і ми все це легко з’ясуємо. Я вам пораджу: повертайтеся до Норбера й ще раз огляньте котедж зовні. Якщо переконаєтеся, що в ньому хтось є, не вривайтеся самі в будинок, а лише дайте телеграму мені та моєму колезі. Отримавши її, ми за годину будемо у вас, а там дуже скоро дізнаємося, у чому річ.
– Ну, а якщо в будинку все ще нікого немає?
– Тоді я приїду завтра, і ми з вами обговоримо, як бути. До побачення, і головне – не хвилюйтеся, поки не дізналися, що вам насправді є чого хвилюватися.
– Боюся, справи тут кепські, Ватсоне, – сказав мій товариш, коли, відпровадивши містера Ґранта Мунро до дверей, повернувся в наш кабінет. – Як гадаєте?
– Брудна історія, – задумався я.
– Атож. І підґрунтям тут слугує шантаж, або я дуже помиляюся.
– І хто шантажист?
– Не інакше, як та тварюка, що живе в єдиній затишній кімнаті котеджу та тримає в себе ту фотографію на каміні. Чесне слово, Ватсоне, є щось захоплююче в цьому мертвотному обличчі за вікном, і я б дуже не хотів пропустити цей випадок.
– Маєте якусь гіпотезу?
– Поки що тільки першу тезу. Але буду дуже здивований, якщо вона виявиться хибною. У котеджі живе перший чоловік цієї жінки.
– Чому ви так вирішили?
– А
