попрямували до хатинки, а ми з Голмсом повільно пішли вперед. Сонце стояло над самими дахами мейплтонської стайні. Перед нами полого опускалася на захід рівнина, то золотиста, то червонувато-бура від осінньої ожини та папороті. Але Голмс, занурений у глибоку задуму, ці принади пейзажу не помічав.
– Ось що, Ватсоне, – промовив він нарешті, – наразі облишмо питання, хто убив Стрекера, і будемо думати, що сталося з конем. Припустімо, Срібна зірка в мить злочину або трохи пізніше кудись поскакав. Але куди? Кінь дуже прив’язаний до людини. Без мети Срібна зірка міг повернутися в Кінґс-Пайленд або втекти в Мейплтон. Що йому робити самому в полі? І вже, звісно, хтось та й побачив би його там. Тепер цигани: навіщо їм було красти коня? Вони тільки щось вчують, поспішають утекти: поліції бояться більше за чуму. Надії продати такого коня, як Срібна зірка, немає. Вкрасти скакуна – великий ризик, а вигоди – жодної. Це поза всяким сумнівом.
– Де ж тоді Срібна зірка?
– Я вже казав, що він або повернувся в Кінґс-Пайленд, або поскакав у Мейплтон. У Кінґс-Пайленді його немає. Отже, він у Мейплтоні. Приймімо це за робочу гіпотезу та поглянемо, куди вона нас приведе. Земля тут, як зауважив інспектор, висохла й стала твердішою за камінь, але місцевість трохи знижується до Мейплтона, і в тій долині в ніч на понеділок, мабуть, було дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, Срібна зірка скакав у цьому напрямку, і нам треба шукати його сліди.
Розмовляючи, ми швидко просувалися вперед і за кілька хвилин спустилися в долину. Голмс попросив мене обійти її праворуч, а сам пішов лівіше, але не встиг я зробити й п’ятдесяти кроків, як він почав гукати до мене й махати рукою. На м’якій глині біля його ніг виднівся чіткий кінський слід. Голмс вийняв із кишені підкову, яка якраз підійшла до відбитка.
– Ось що таке уява, – всміхнувся Голмс. – Єдина чеснота, якої бракує Ґреґорі. Ми уявили собі, що могло б статися, вирішили перевірити ідею, і вона підтвердилася. Ходімо далі.
Ми пройшли дном яруги, що хлюпала під ногами і з чверть милі крокували сухим твердим дерном. Знову почався невеликий схил, і ми ще раз побачили сліди, потім вони зникли та з’явилися лише через півмилі, зовсім близько від Мейплтона. Першим їх побачив Голмс: він зупинився й тріумфально вказав на них рукою. Поруч із відбитками копит на землі виднілися й сліди людини.
– Спочатку кінь був сам! – вирвалося у мене.
– Еге ж, спочатку кінь був сам. Стривайте! А це що таке?
Подвійні сліди людини та коня різко завернули в бік Кінґс-Пайленда. Голмс свиснув. Ми пішли тими слідами. Детектив не підіймав очей від землі, а я повернув голову праворуч і з подивом побачив, що ці ж сліди йшли й у зворотному напрямку.
– Один-нуль на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я вказав йому на них, – тепер нам не доведеться робити гак, який привів би нас туди, де ми стоїмо. Ходімо зворотним слідом.
Нам не довелося йти довго. Сліди закінчилися біля забрукованої доріжки, що провадить до воріт Мейплтона. Коли ми підійшли до них, назустріч нам вибіг конюх.
– Геть звідси! –
