style="font-size:15px;"> З екіпажа нам було добре видно, як коні вийшли на пряму ділянку. Вони йшли так близько, що їх усіх, здавалося, можна було накрити однією попоною, але ось на половині прямої жовтий колір лорда Беквотера вирвався вперед. Однак ярдів за тридцять від того місця, де стояли ми, жеребець полковника обійшов Обачного й опинився біля фінішу на цілих шість корпусів попереду. Кришталь герцога Балморала з великим відривом прийшов третім.
– Як би там не було, кубок мій, – прошепотів полковник, проводячи долонею по очах. – Убийте мене, якщо я хоча б щось зрозумів. Вам не здається, містере Голмс, що ви вже достатньо довго водите мене за носа?
– Маєте рацію, полковнику. Зараз ви все дізнаєтеся. Ходімо поглянути на коня всі разом. Он він, – продовжував Голмс, входячи в загін, куди впускали лише власників коней та їхніх друзів. – Варто лише потерти йому чоло й бабку спиртом, і ви впізнаєте Срібну зірку.
– Що!
– Ваш кінь потрапив у руки шахрая, я знайшов його й узяв на себе сміливість випустити на поле в тому вигляді, як його сюди доправили.
– Шановні, ви вчинили диво! Кінь у чудовій формі. Ніколи в житті він не йшов так добре, як сьогодні. Дуже прошу вибачити мені за те, що сумнівався у вас. Ви надали мені найбільшу послугу, повернувши коня. Ще більшу послугу надасте мені, якщо знайдете вбивцю Джона Стрекера.
– Я його знайшов, – спокійно видихнув Голмс.
Полковник витріщився на нього.
– Знайшли вбивцю! То де ж він?
– Він тут.
– Тут! Де ж?!
– У цю мить маю честь перебувати в його товаристві.
Полковник вибухнув.
– Розумію, містере Голмс, що багато чим зобов’язаний вам, але ці слова можу сприймати лише, як надзвичайно невдалий жарт або як образу.
Голмс зареготав.
– Ну що ви, полковнику, у мене й на гадці не було, що ви причетні до злочину! Вбивця власною персоною стоїть у вас за спиною.
Він ступив уперед і поклав руку на лискучу холку скакуна.
– Убивця – кінь! – в один голос вирвалося в нас із полковником.
– Атож, кінь. Але провину Срібної зірки пом’якшує те, що він скоїв убивство із самозахисту й що Джон Стрекер був зовсім не гідний вашої довіри… Та я чую дзвінок. Відкладемо докладну розповідь до відповіднішого моменту. У наступному забігу сподіваюся трохи виграти.
Повертаючись увечері того дня додому в купе пульманівського вагона, ми не помітили, як потяг привіз нас до Лондона, – із таким інтересом слухали ми з полковником розповідь про те, що сталося в Дартмурській стайні в понеділок уночі, і як Голмс розгадав таємницю.
– Мушу зізнатися, – розповідав Голмс, – що всі версії, які я склав на підставі газетних повідомлень, виявилися хибними. Але ж можна було навіть виходячи з них, намацати напрямки, якби не купа подробиць, які часописи поспішали звалити на голови читачів. Я приїхав у Девоншир із переконаннням, що злочинець – Фіцрой Сімпсон, хоча й розумів, що докази проти нього дуже непевні.
