його. Детективові подобалося зачаїтися серед п’яти мільйонів людей, перебираючи їхні долі та чуйно ловлячи кожну чутку або підозру про нерозгаданий злочин. Любові до природи не знайшлося місця серед безлічі його чеснот, і він зраджував собі лише тоді, коли залишав у спокої міського лиходія та брався вистежувати його сільського побратима.
Побачивши, що Голмса занадто поглинуло читання, я відклав нудну газету і, відкинувшись на спинку крісла, занурився в роздуми. Раптово голос мого приятеля їх обірвав.
– Маєте рацію, Ватсоне, – кинув він. – Це зовсім безглуздий спосіб вирішувати суперечки.
– Зовсім безглуздий! – вигукнув я, але раптово збагнувши, що він угадав мою невисловлену думку, аж підстрибнув у кріслі та здивовано витріщився на нього.
– Що це, Голмсе? – скрикнув я. – Я просто не уявляю собі, як таке можливо.
Він щиро засміявся, побачивши моє здивування.
– Пригадуєте, – сказав він, – нещодавно, коли я прочитав вам уривок із оповідання По, в якому спостерігач логічно міркує та відстежує внутрішній перебіг думок свого співрозмовника, ви були схильні розглядати це просто як tour de force[1] автора. Я ж сказав, що постійно займаюся тим самим, але ви мені не вірили.
– Таке скажете!
– Можливо, ви не висловили цього словами, любий Ватсоне, але брови супили красномовно. Отже, коли я побачив, що ви відклали часопис і задумалися, я був радий можливості прочитати ваші думки й урешті увірватися в них на доказ того, що не відстав від вас ні на крок.
Але я зовсім не був задоволений таким поясненням.
– У тому уривку, який ви мені прочитали, – зазначив я, – спостерігач робить свої висновки на підставі дій людини, за якою він спостерігає. Наскільки я пригадую, ця людина спіткнулася об купу каміння, перевела погляд на зірки тощо. А я спокійно сидів у кріслі. Який же ключ тоді міг дати вам?
– Ви несправедливі до себе. Людина має риси обличчя як засіб для вираження емоцій, і ваші вірно служать вам.
– Хочете сказати, що прочитали мої думки на обличчі?
– На обличчі й особливо в очах. Імовірно, ви самі не можете тепер згадати, з чого почалися ваші міркування.
– Не можу.
– Тоді я вам скажу. Відклавши газету (це й було дією, яка привернула до вас мою увагу), ви півхвилини сиділи з відсутнім виглядом. Потім ваші очі зупинилися на нещодавно вставленому в рамку портреті генерала Ґордона, і з того, як змінилося ваше обличчя, я збагнув, що роздуми почалися. Але вони завели вас не надто далеко. Ви кинули погляд на портрет Генрі Ворда Бічера, котрий без рамки стоїть на ваших книжках. Потім поглянули вгору на стіну, і ваша думка стала яснішою. Ви подумали, що, якщо вставити цей портрет у рамку, він якраз займе порожній простір і добре виглядатиме поряд із портретом Ґордона.
– Ви просто простежили за мною! – вигукнув я.
– Досі
Фокус, вигадка
