дуже зраділа, коли він зайшов, бо його дружина лише тоді перестала дивитися на мене і перемкнула увагу на нього, спостерігаючи за ним з якоюсь тривожною нетерплячістю, яка мені здалася дуже дивною. Містер Меркадо навіть не торкнувся шматка пирога на своїй тарілці.
За столом залишалося ще одне вільне місце. Незабаром двері відчинилися, і зайшов ще один чоловік.
Щойно я побачила Річарда Кері, я відчула, що він, мабуть, один із найкрасивіших чоловіків, яких я доти бачила, – однак водночас я засумнівалася, чи так воно насправді. Бо сказати, що чоловік гарний і в той же час схожий на мерця, ну… це ж явна суперечність, але так воно і було. Він являв собою буквальне втілення вислову «шкіра та кістки», причому щільно натягнута шкіра, а кістки… так, вони були красиві. Тонкі лінії щелепи, скроні й лоба так чітко окреслені, що чоловік скидався на бронзову статую. І на цьому худому засмаглому обличчі сяяли двоє найяскравіших і найуважніших очей, які я колись бачила. Він був шість футів на зріст, а щодо віку, то, гадаю, він ще не відсвяткував сорокаліття.
Доктор Лайднер відрекомендував його мені:
– Сестро, це містер Кері, наш архітектор.
Голос у новоприбулого виявився приємним, і він розмовляв англійською, але що саме він пробурмотів – я не розібрала. Сів містер Кері поруч із місіс Меркадо.
Місіс Лайднер зазначила:
– Боюся, що чай трошки охолов, містере Кері.
Він увічливо відповів:
– Нічого, місіс Лайднер. Я сам винен, що запізнився. Але я хотів спершу закінчити складати план тих стін.
– Бажаєте варення, містере Кері? – пригостила його місіс Меркадо.
А містер Райтер підштовхнув до гостя тарілку з тостами.
І я згадала слова майора Пеннімана, який казав: «Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазі, коли зазначу, що всі вони занадто ввічливо передавали одне одному масло».
Так, у цьому було щось дивне…
Відтінок формальності…
Складалося враження, що я опинилась у компанії незнайомців, а не людей, які добре знали одне одного і були знайомі, як деякі з них, чимало років.
Розділ шостий. Перший вечір
Після чаю місіс Лайднер провела мене до моєї кімнати.
Мабуть, зараз найкраща нагода, щоб коротко описати розміщення кімнат. Усе дуже просто і зрозуміло, якщо мати під рукою план будинку.
Обабіч веранди були двері, що вели у дві головні кімнати. За тими, що праворуч, містилася їдальня, де ми пили чай. А за дверима ліворуч було абсолютно ідентичне приміщення (я назвала його вітальнею), яке використовували як загальну кімнату, такий собі різновид неформального робочого кабінету. Деякі креслення (крім, власне, архітектурних) робили саме там, і туди ж приносили крихкі шматочки кераміки. Через вітальню можна було потрапити до кімнати старожитностей, де зберігалися всі знахідки з розкопок: на полицях та у скриньках, на великих стелажах
