Кері, Еммот, Райтер та Колман.
У північно-західному куті містилася фотомайстерня з дверима, що вели до фотолабораторії. Поруч лабораторія. Потім ішов єдиний вхід у двір – велика арка, крізь яку ми в’їхали. Ззовні були спальні приміщення для тутешніх слуг, вартівня для солдатів, а також стайня – для коней, на яких підвозили воду. Креслярська була розміщена праворуч від арки і займала решту північної сторони.
Я досить докладно описала будинок зараз, тому що не хочу знову повертатися до цього в майбутньому.
Як я вже казала, місіс Лайднер особисто показала мені будівлю і нарешті провела мене в мою спальню. Вона висловила сподівання, що мені там буде комфортно і що я знайду все необхідне.
Кімната була обставлена просто, але гарно: ліжко, комод, умивальник і стілець.
– Слуги приноситимуть вам гарячу воду перед обідом і вечерею та, звичайно, вранці. Якщо забажаєте додатково, просто вийдіть на вулицю і поплескайте, а коли підійде слуга, скажіть йому: jib mai’ har[6]. Запам’ятаєте?
Я запевнила її, що зможу, і повторила слова, трохи затинаючись.
– Усе гаразд. Говоріть упевнено, а краще – кричіть. Араби нічого не зрозуміють, якщо говорити нашим звичайним «англійським» тоном.
– Ці мови – дивна річ, – зазначила я. – Дуже незвично, що їх так багато, та ще й таких різних.
Місіс Лайднер усміхнулася.
– У Палестині є церква, в якій молитва Господня написана різними мовами – якщо пам’ять мене не зраджує, дев’яносто разів, по одному на кожну мову.
– Ого! – ахнула я. – Тоді я мушу написати про це своїй тітці. Їй буде дуже цікаво.
Місіс Лайднер неуважно торкнулася до глечика з тазиком і посунула мильницю на дюйм-два.
– Я сподіваюся, вам тут сподобається, – сказала вона, – і ви не надто нудьгуватимете.
– Мені ніколи нудьгувати, – запевнила я її. – Життя для цього недосить довге.
Вона не відповіла, а тільки й далі торкалась умивального начиння, ніби про щось замислившись.
Раптом я відчула на собі пекучий погляд її темно-фіолетових очей.
– Сестро, що саме вам сказав мій чоловік?
Ну, зазвичай я знаю, що відповідати на запитання такого штибу.
– Він сказав, що ви трохи розгублені та втомилися, місіс Лайднер, – промовила я швидко. – І що ви просто хотіли, щоб хтось доглядав за вами і брав на себе всі ваші турботи.
Місіс Лайднер повільно і задумливо схилила голову.
– Так, – погодилася вона. – Так, дуже добре.
Її відповідь прозвучала трохи загадково, але я не воліла розбиратися з таємницями. Натомість я продовжила:
– Я сподіваюся, ви дозволите мені допомогти вам з усіма господарськими справами. Не давайте мені байдикувати.
Вона легенько всміхнулася.
– Дякую,
Принеси води (
