ви мені не повірите, адже це нісенітниця, – утім, саме таке в мене склалося враження про цю жінку. Я також відчувала, що переді мною стоїть справжня леді. А це щось та означає, навіть у наші дні.
Вона простягнула мені руку і всміхнулася. Її голос вирізнявся низьким тембром, а розмовляла вона ніжно, розтягуючи слова на американський манер.
– Сестро, я так рада, що ви приїхали. Чи не бажаєте чаю? Чи ви спочатку хочете побачити свою кімнату?
Я погодилася на чай, і вона познайомила мене з людьми, що сиділи за столом.
– Це міс Джонсон і містер Райтер. Місіс Меркадо. Містер Еммот. Отець Лавіньї. Мій чоловік з’явиться незабаром. Будь ласка, сідайте тут, між отцем Лавіньї та міс Джонсон.
Я зробила так, як мені запропонували, і міс Джонсон завела зі мною розмову – почала розпитувати про подорож і все інше.
Мені вона сподобалась – нагадала мені старшу медсестру, якою всі ми, старанні стажерки, відверто захоплювались.
Я вирішила, що їй уже під п’ятдесят; посивіле волосся вона підстригала коротко, і це надавало їй чоловічого вигляду. Голос у неї був різкий, але приємний і досить глибокий; обличчя вона мала непривабливе, вкрите зморшками, із майже сміховинно задертим носом, який вона мала звичай роздратовано терти, коли щось турбувало або бентежило її. Одягнена міс Джонсон була в твідовий жакет і спідницю, зроблені, скоріше, на чоловічий манер. Незабаром вона повідомила мені, що родом із Йоркшира.
Отець Лавіньї викликав у мене невеличку тривогу. Це був високий чоловік із великою чорною бородою і пенсне. Я чула, як місіс Келсі казала, що серед археологів є французький чернець, і тепер я звернула увагу на те, що Лавіньї був одягнений в рясу з якогось білого вовняного матеріалу. Мене це здивувало, радше тому, що я завжди вважала: коли людина йде у монастир, то більше звідти не повертається.
Місіс Лайднер розмовляла з ним переважно французькою мовою, але зі мною він говорив досить непоганою англійською. Я помітила, що у нього проникливі, спостережливі очі і він постійно переводив погляд з обличчя на обличчя.
Навпроти мене сиділи ще троє. Містер Райтер був товстим білявим молодиком в окулярах. Він мав досить довге кучеряве волосся і дуже круглі блакитні очі. Гадаю, колись він був чарівною дитиною, але просто зараз від чарівності не залишилось ані сліду! Правду кажучи, він трохи скидався на порося. Інший юнак був підстрижений дуже коротко, майже налисо. Він мав трохи довгасте обличчя, дещо кумедне, і надзвичайно гарні зуби; коли він усміхався, то здавався дійсно привабливим. Однак говорив він рідко, лише кивав, а коли до нього зверталися, то відповідав лаконічно. Він був американцем, як і містер Райтер. Нарешті, за столом сиділа ще й місіс Меркадо, утім, я не змогла її добре роздивитись, бо щоразу коли я кидала на неї погляд, то завжди помічала, як вона дивиться на мене такими голодними очима, що мене це бентежило, якщо не сказати більше. З її погляду можна було б вирішити, що медсестра – така собі дивна тваринка. Ніякого виховання взагалі!
Вона
