порогу.Три з половиною місяці. П’ятнадцять тижнів. Сто п’ять днів…
Саме стільки часу минуло, відколи Марія покинула його. Зникла, не залишивши ані найменшої надії знову повірити в кохання й бути щасливим…
– Аміґо, ти впевнений, що хочеш вертатись?
Дружнє поплескування по плечу вирвало Івана із задуми, і він навіть спробував усміхнутись у відповідь.
– Ма`рко, аміґо, вдячний за пропозицію і за гостинність, але так, я повертаюся додому. Ти ж знаєш…
– Знаю – і тому не розумію. Ти збираєшся вертатись у хаос, а тут у тебе блискуче майбутнє. Пластика такого рівня і з таким досвідом візьмуть у будь-яку престижну клініку. Що тебе тримає в Україні?
– Батьки…
– То забери їх сюди! Їм сподобається Барселона.
– Ти не розумієш…
– Абсолютно. І взагалі, вас, слов’ян, важко зрозуміти. У будь-якому разі, у моїй клініці завжди буде вакансія для тебе.
Цьогорічний березень у Барселоні видався на диво холодним, зранку морозний вітер приносив колючі сніжинки, які вкривали все навколо невагомим покривалом і вже за годину танули, посічені дрібним дощем. Сонячне і привітне місто, яким пам’ятав його Іван, здавалось ображеним та похмурим. Як і він сам.
Іван спостерігав із вікна автобуса за усміхненими людьми, за парами, що трималися за руки, за дітьми, за туристами з масивними фотоапаратами на шиях. Зовсім недоречно подумалось, що із цифровиком було б набагато легше й простіше. Принаймні Марія завжди ним користувалась…
Чоловік повільно й голосно видихнув, аж сусідка у кріслі здивовано подивилась на нього.
– Вам погано?
– Ні, все добре, дякую.
Він помилився, повернувшись у місто, де був дуже щасливим. Це не допомогло позбутися болю та відчаю. Від кожної згадки про Марію, про дитину, від думок про те, що він втратив, горло стискало судомою і нило там, де, напевно, мала б бути душа.
Іванові здавалося, що Барселона вилікує рани, допоможе почати все спочатку, однак минали дні, тижні, місяці, а біль нікуди не зникав. Лише змінювався, став ниючим, тягучим, майже непомітним, але постійним. Іван знав, чому так відбувається: він почувався винним у тому, що сталося. Винним у тому, що не міг зрозуміти Марії, її комплексів, які несподівано повернулись у другій половині вагітності. Винним у тому, що вже не міг і не хотів приховувати роздратування у відповідь на її постійні підозри та ревнощі. Винним у тому, що волів затриматись на роботі, аніж повернутися додому вчасно, як просила, а потім наполягала Марія. А одного дня просто не встиг…
Чоловік гнав від себе думки і спогади, але вони повертались у найнесподіваніші моменти, будили ночами і змушували відводити погляд від людських усмішок. Здавалось, у цій круговерті він почав утрачати себе – аж одного дня Ма`рко попросив прийти у клініку, хотів похвалитись новим обладнанням і ще раз спокусити його вакансією.
Тоді Іванові здалося, що переживає дежавю. Двері у палату чомусь були прочиненими, і Іван побачив, як Марко знімає бинти з обличчя молодої жінки. Ліва щока в неї ще підпухла, на вилиці виднівся рожевий чіткий рубець, але Іван знав, що Марко зробив усе бездоганно і з часом рубець стане майже непомітним, а косметика приховає його зовсім. І її погляд, наляканий та нетерплячий, став враженим і щасливим, коли їй дали дзеркало. Жінка самими кінчиками пальців торкнула щоку, з очей потекли сльози, а Марко підбадьорливо стискав їй руку.
Іван відвернувся. У голову закралась ображена думка, що Марко зробив це навмисне, наче ненароком показав, від чого той відмовляється. Але саме цей момент став переломним. Іван згадав, заради чого вчився і працював багато років: він хотів дарувати людям надію та віру. Натомість бездарно витрачає час, жаліючи себе, а в його професії це непростимо.
Марко, як завжди, мав рацію. Робота та її результат – це те, що Іван обожнює, що завжди додавало енергії, і те, що допоможе йому жити далі. От тільки не в Барселоні, а там, де його насправді потребують, – удома.
Рідне місто зустріло Івана снігом, морозом, і він змерз одразу, щойно вийшов з аеропорту. Чоловік підійшов до першого таксі, не задумуючись, назвав адресу і всю дорогу їхав із легкою усмішкою. Виявляється, він так скучив за Львовом, небом, повітрям… домом.
Доки таксист діставав речі з багажника, Іван дивився на свій будинок і раптом чітко зрозумів, що не зможе увійти. Він знав, що мама навідувалася провітрити, підлити квіти, забрати пошту, але цей будинок – уже не його дім. Ця споруда порожня, холодна, і тиша в ній страшна та глибока. Він не зможе там бути сам.
– Почекайте, ми їдемо за іншою адресою.
Таксист здивовано звів брови і завмер із сумкою в руках, а тоді роздратовано почав складати речі назад
