запитала Зоряна.
– Улітку батьки переселялися за місто… Заради Платона. Купили хатинку на околиці маленького села… – усміхнулася сентиментально. – Ліс, луки… Щоранку Платон біг через садок до паркана, відразу за яким – поросле бур’яном поле, туди приходив кінь… Ми не знаємо, чий то був кінь і звідки він з’являвся, та, варто було комусь із нас наблизитися, кінь стрімголов мчав геть.
– Ви…
– Ми були поряд. Боялися за Платона… Одного разу він спробував сісти на коня, а це було геть небезпечно… Тепер от думаю, може, хай би сів…
А потім кінь зник. Не приходив, і все тут. Ліда з батьками ноги позбивали – все шукали… Ангеліна навіть приводила сусідську коняку, та Платон тільки глянув на неї байдуже, закам’янів, так і просидів біля паркана до ночі. А за тиждень несподівано помер тато… Усе життя хвилювався, аби не зашкодити синові, а помер у нього на руках, бо мама того дня проводила консультації в лікарні, а Ліда з Ангеліною все шукали того коня, хай би він згорів. Коли додому повернулися, академік уже й охолов на підлозі. Поряд корчився в судомах Платон. І хоч розірвися – чи по батькові голосити, чи брата рятувати.
Не встигли оговтатися – у Платона почалися підліткові гормональні сплески. Хлопчик дорослішав… Дуже страшно! Раніше взуватися не бажав, тепер від того одягу – як чорт від ладану. Збуджувався, тільки-но тканина торкалася до голого тіла, тремтів, ніяковів, кидався ховатися…
Мама відреагувала миттєво. Досить свіжого повітря! Додому! Чотири стіни – цілий світ: звичний, турботливий, безпечний. Змінила схему лікування, запровадила новий режим для врівноваження нервової системи сина – спокій, більше спати, ніяких зайвих емоцій і вражень. Та невдовзі ліки вже не допомагали.
– І тоді настав час гумових потвор… – прошепотіла Ліда.
Ангеліна хрестилася і плювалася одночасно, проте хазяйчине завдання виконала: накупила мішок гумових жінок, власноруч їх надувала і зберігала в замкненій комірчині, щоб у «час Х» швиденько підкласти під бік збудженому Платону. Згодом навчилися відрізняти звичайне збудження від статевого, потроху знову привчили хлопця до одягу. Життя увійшло у нову, та все ж сталу колію. Та того вечора, коли дощ із вітром закрутили свої забави, Ангеліна кинулася до комори й остовпіла – гумові потвори закінчилися, а за новими…
– Я побігла… Мама… Мамі не можна хвилюватися, та й вона не змогла б так скоро… А треба було скоро… Ангеліна Платона вгамовувала… Я надто поспішала… Надто… Це небезпечно… Я розуміла…
Замовкла.
– Стас не приходить… – сказала раптом.
Стас щоранку сідав за кермо, чимдуж гнав «тойоту» до пологового будинку, залишав її за квартал, телефонував на мобільний уже знайомому медбратові, і за десять хвилин у непримітному закутку той передоповідав Стасові новини про Ліду. Учора не їла, а сьогодні відмовилася від крапельниці, мати щодня приходить, якась витончена пані носить помаранчевий фреш… Стас слухав, кидав
