навіть згадувати про Іветту Андріївну Вербицьку!»
Збадьорився. Покинув прихисток у ванній. Зачинився на кухні – подумати, подумати, зосередитися, слова добрати… До вітальні зайшов, як вечір із ніччю перестрілися.
Ліда сиділа у кріслі, все дивилася на розтрощене дитяче ліжечко.
Стас пройшовся вітальнею, скосив очі – не помічає! Витріщається на те ліжечко, ніби можна час назад прокрутити! Визирнув у вікно і кинувся до гардеробної в передпокій. Викидав коробки із взуттям, поки не знайшов велику валізу. Струсив із неї пилюку, побіг до спальні. Кинув валізу на ліжко. У неї – сорочки, светри, костюми, краватки. Що не влізло – по підлозі розкидав. Розлютився – під три чорти все! Дістали ви, Вербицькі!
Потяг валізу до передпокою.
Ліда відвела погляд від ліжечка, опустила голову й прошепотіла:
– Стасику…
Він кинув валізу на підлогу і закричав:
– Усе, Лідо! Усе! І мовчи! Я йду від тебе!
Ухопився за валізу й чкурнув із дому.
Несподіване рішення – завжди пожежа. Стас прихопив не найголовніше. Забув ключі від «тойоти». Кейс із діловими паперами. Багато чого: обжився ж за чотири роки. Вискочив із під’їзду, до автівки.
– Дідько…
Пішки пішов. Валіза теліпається. І де ті аргументи – люблю, врятую, збережу… Так роз’ярило – посеред ночі вискочив. Дістали! Набридло вдавати з себе вихованого нікчему. Він нормальний, мать вашу, хлопець. З Троєщини! Йому ці китайські церемонії – на язику бантик. Усе прямо сунув. Був би натовп – розступився б. Але – ніч! – нікого.
– Стасе… Стасе, – за спиною.
Зупинився. Через плече скоса. «І куди ти пнешся, Лідо Вербицька?! Чого оце трясешся? І не знаєш, що з тими руками вдіяти – то жакетик на грудях запнеш, то до мене простягнеш, то сльозу втираєш, то в кулачки… Смішна, їй-богу!»
– Стасе… Благаю… – плакала. – Тільки не покидай мене. Не покидай…
Він ухопив її за руку.
– Не йди за мною! – прошепотів так люто, що в душі спалахнула радістю пиха. – Я не повернуся до тебе. Ніколи. Ти мене почула?!
Перехопив валізу й упевнено повернув за ріг, у темний подільський провулок.
– Усе клас! Усе клас! – шепотів збуджено.
Засміявся тихо. А він крутий! Це – щось із підсвідомості. Реакція на «час Х»! Хронічних алкашів вивертає від горілки, смердючі тхори категорично пропонують левам поступитися місцем біля водопою, а Стас Скакун кидає Ліду Вербицьку! Яке приємне відчуття! А на що вона сподівалася? Що любов приспить його гордість аж до самої смерті? Наївна! Треба було трахнути її напослідок по-справжньому.
Збудився. Пішов швидше.
– Е, Василь… Куди поспішаєш? – З темряви йому назустріч випірнули двоє тих самих смердючих тхорів. Порожніх очей не видно – бейсболки до носів, підборіддя догори – ніби їм хто ті носи закапав від нежитю.
Стас
