чекають. Не віриш? А ти підійди до вікна! Глянь! Троє у шкіряних куртках…
Повія плюнула Ліді під ноги і неквапливо пішла до ванної.
Ліда приклала до лоба тремтячу руку. Господи, як же зле. Безсило опустилася на диван і завмерла. Зараз, зараз… Оговтається і піде до Платонової кімнати… Забере речі білявки…
– Ангеліночко. Принеси гроші, – почула тихий, схожий на мстиве зміїне шипіння, голос матері.
Ліда приголомшено глянула на Іветту.
– Мамо… Не можна… Ти ж розумієш… Це шантаж. Завтра вона знову прийде і знову вимагатиме…
– Не прийде, – упевнено відповіла Іветта. – І я плачу їй не за шантаж… Це примітивне створіння наштовхнуло мене на дуже продуктивну думку…
– Яку?
– Принеси її речі, Лідочко, – нагадала мати.
За п’ять хвилин Ангеліна зачинила за білявкою двері, прибігла до вітальні – розбурхана, обурена.
– Кінець світу! Кінець світу, Господи Всемогутній. Сатана бал править… Нормальних людей у мороки свої тягне…
– Досить, Ангеліночко! – холодно обірвала її Іветта. Замовкла. Задумалася. – Чаю…
Нянька вимелася в кухню. Ліда напружилася: «Ось. Треба зараз із мамою поговорити. Поки Ангеліна чай приготує, я встигну…» Скоса на матір. Іветта сиділа у кріслі, не зводила погляду з Платонової кімнати. Здавалося, як завжди. Та Ліда надто добре знала матінку. До звичної гіркоти в Іветтиних очах додалося осяяння від несподіваного відкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальність. О! Ліда знала цей погляд. Він не віщував нічого доброго. Яскрив від невтримної енергії дії, спалював будь-які перешкоди, згасав тільки по досягненні мети. Заважати – вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»
Ліда проковтнула хвилювання і вже хотіла легким рухом повернути матінку в реальність, та Іветта раптом повернулася до неї й запитала:
– Ти хочеш поговорити зі мною, Лідочко? Про що?
– Пусте. Не тепер. Я хотіла… Скучила… Так скучила… Бігла до вас, а тут… – заговорила безладно, ніби м’ячем по кеглях, та все мимо, мимо. – Не можу повірити. Чому, мамо? Навіщо ти привела в наш дім цю потвору? Що тепер буде з Платоном? Невже ти знову запросиш цю…
– Звідколи це ти втручаєшся в методи лікування брата, Лідочко? – холодно запитала Іветта.
– Але, мамо… Я вже не маленька. Я лікар. Я могла б допомогти тобі… – Розгубилася. «Що це вона? Ніколи матері не вказувала, і раптом…» Аргументи похапцем, як виправдання. – Бо тобі самотужки важко. Ти геть змарніла. Коли ти відпочивала, матусю? Університет, лікарня, лабораторія, Платон. Я переживаю за тебе, мамо!
Іветта Андріївна уважно глянула на доньку.
– Думаю, сьогодні тобі краще залишитися біля брата, Лідочко.
– Ні! – відчайдушно вигукнула Ліда.
Підхопилася. Руку до лоба, аж перехрестилася подумки. «Слава Богу! Слава Богу, лоб гарячий. Понад тридцять вісім… Спрацювало! Ура! Хворим до Платона наближатися заборонено. Кілька днів ніхто не чіпатиме. Як же я люблю хворіти.
