настрій. Я був спантеличений, коли ви тільки-но зайшли. Визнаю. Але ви мене дуже підбадьорили. Це те, що мені потрібно, – молодість, ентузіазм і людина, яка може зорієнтуватися на просторах Галактики. Розумієте, ми вирушаємо на пошуки. На дивовижні пошуки. – Спокійне обличчя та спокійний голос Пелората набули надзвичайного пожвавлення, водночас анітрохи не змінивши ні виразу, ні інтонації. – Цікаво, чи вам про це казали?
Очі Тревіза звузилися.
– Дивовижні пошуки?
– Так, справді. Серед десятків мільйонів населених світів у Галактиці приховано перлину неймовірної ціни, і ми не маємо навіть найменших підказок, якими могли б керуватися. Усе одно це буде неймовірна здобич, якщо ми її знайдемо. Якщо ми з вами зможемо розшукати її, мій хлопчику – Тревізе, слід мені казати, бо я не маю на меті бути зверхнім, – наші імена звучатимуть вічно.
– Оця здобич, про яку ви кажете, ця перлина неймовірної ціни…
– Я говорю, наче Аркаді Дарелл – письменниця, ви знаєте, – про Другу Фундацію, чи не так? Не диво, що у вас приголомшений вигляд. – Пелорат відхилив назад голову, ніби збирався вибухнути реготом, але просто всміхнувся. – Запевняю вас, нічого такого дурного й несуттєвого.
Тревіз сказав:
– Якщо ви не про Другу Фундацію, професоре, то про що тоді?
Пелорат раптом посерйознішав, навіть став трохи вибачливим.
– А, то мер вам не розповідала? Знаєте, це так дивно. Десятиліттями я обурювався урядом та його нездатністю зрозуміти мою роботу, а тепер мер Бранно демонструє надзвичайну щедрість.
– Так, – сказав Тревіз, не приховуючи іронічних ноток у своєму голосі, – не жінка, а криниця дивовижної філантропії, але вона не розповіла мені, у чому річ.
– То ви нічого не знаєте про мої дослідження?
– Перепрошую, але ні.
– Не перепрошуйте. Це абсолютно нормально. Я не робив сенсацій. Тоді дозвольте вам розповісти. Ми з вами будемо шукати – і знайдемо, бо в мене на думці є одна розкішна перспектива, – Землю.
Тої ночі Тревізові погано спалося.
Знову й знову він бився об стіни в’язниці, яку збудувала навколо нього ця стара. І ніде не міг знайти виходу.
Його виштовхнули у вигнання, і він нічого не міг із цим удіяти. Вона була спокійна й непохитна, навіть не завдала собі клопоту приховати неконституційність усього цього задуму. Він покладався на свої права депутата й громадянина Фундації, а вона не визнавала їх навіть на словах.
А тепер цей Пелорат, дивакуватий науковець, який, здавалося, був не від світу сього, розповів йому, що ця жахлива стара готувала все не один тиждень.
Він почувався тим самим «хлопчиськом», яким вона його й назвала.
Йому доведеться піти у вигнання з істориком, який і далі називав його «любий друже» і, здається, не тямив себе від радощів через те, що вирушає в галактичну експедицію на пошуки… Землі?
Що це за Земля, заради Мулової бабці?
Він запитав. Звичайно
