дешевий готель, щоб переночувати.
– Потім усе поясню.
Я воліла б посидіти десь у кав’ярні, ще трохи побалакати, дізнатися про нього все, що вдасться. Та я не хотіла з нею сперечатися; дозволила їй вести мене по проспекту Кастельяни, а сама роздивлялась Мадрид по спливі стількох років.
Посеред проспекту вона зупинилася і вказала на небо.
– Он вона, – мовила дівчина.
Повня сяяла крізь безлисті віти.
– Гарна, – зауважила я.
Та вона мене не слухала. Натомість розкинула руки у формі хреста долонями догори й застигла, споглядаючи повню.
«Оце втрапила, – подумала я. – Приїхала на лекцію, опинилась на проспекті Кастельяни з цією божевільною, а завтра мені їхати до Більбао».
– Дзеркало Богині Землі, – сказала дівчина, заплющивши очі. – Розкрий нам нашу силу, зроби так, щоб чоловіки розуміли нас. Народжуючись, сяючи, вмираючи й воскресаючи на небесах, ти показало нам круговорот насіння й плоду.
Дівчина простягла руки до неба й так стояла тривалий час. Люди, проходячи, дивилися й сміялись, та вона того не помічала, а от я, стоячи поряд, просто помирала від сорому.
– Мені було потрібно це зробити, – сказала вона по цьому тривалому вшануванню. – Щоб Богиня опікувалася нами.
– Про що ти говориш, урешті-решт?
– Про те саме, що й твій друг, але правдивими словами.
Я пошкодувала, що не була уважною під час лекції. Не спромоглася зрозуміти правильно сказане ним.
– Ми знаємо жіноче обличчя Бога, – мовила дівчина. – Ми – жінки, які розуміють і люблять Велику Матір. Ми розплачуємося за нашу мудрість гоніннями та вогнищами, але виживаємо. І тепер розуміємо її загадки.
Вогнища. Відьми.
Я придивилася до цієї жінки. Вона була гарна, її руде волосся спадало до середини спини.
– Поки чоловіки ходили на полювання, ми залишалися в печерах, у череві нашої Матері, дбаючи про наших дітей, – вела вона далі. – І саме тоді Велика Мати всьому нас і навчила. Чоловік жив у русі, тоді як ми перебували в череві Матері. Завдяки цьому ми помітили, що насіння перетворювалось на рослини, і повідомили про це наших чоловіків. Ми випекли перший хліб і нагодували їх. Виліпили першу посудину, щоб вони могли пити. І збагнули цикл народження, бо наше тіло повторювало місячний ритм.
Раптом дівчина зупинилася:
– Он вона.
Я подивилась. Посеред площі, оточеної круговим потоком автомобілів, бив водограй. А в центрі водограю була скульптура жінки у колісниці, запряженій левами.
– Це площа Кібели[8], – сказала я, бажаючи показати, що знаю Мадрид. Я раніше бачила цю скульптуру на десятках поштових листівок.
Та вона мене не слухала. Була вже на проїжджій частині, намагаючись проскочити поміж машинами.
– Ходімо туди! – кричала дівчина, махаючи з-посеред транспортного виру.
Я вирішила приєднатись до неї, тільки щоб запитати про який-небудь готель.
Автор описує справжню мадридську площу.
