style="font-size:15px;"> – Ти знаєш, про що кажу. Я бачила, як він на тебе дивився. Він кохає тебе.
Божевільна жінка.
– Тому я й покликала тебе піти зі мною, – вела вона далі. – Тому що на нього треба зважати. Хоч би й казав дурниці, та принаймні визнає Велику Матір. Не дай йому заблукати. Допоможи йому.
– Ти й сама не знаєш, що кажеш. Заблукала у своїх вигадках, – відказала я, знов петляючи поміж машинами й поклявшись ніколи більше не думати про слова цієї жінки.
Неділя,5 грудня 1993 року
Ми зупинилися випити кави.
– Життя навчило тебе багатьох речей, – сказала я, намагаючись підтримати розмову.
– Воно навчило, що ми можемо навчатися, навчило, що можемо змінюватися, – відповів він. – Навіть якщо це здається неможливим.
Він не бажав про це говорити. А ми ж майже не розмовляли упродовж двох годин поїздки, доки не дісталися цього придорожнього бару.
Спочатку я взялася пригадувати наші дитячі роки, але він виявляв інтерес до цього хіба з поваги. Він навіть не слухав мене, ставлячи запитання про вже сказані речі.
Щось мало піти не так. Можливо, час і відстань назавжди віддалили його від мого світу. «Це він говорить про магічні миті, – думала я. – Яка різниця, що робили раніше Кармен, Сантьяго чи Марія?» Його світ був іншим, Сор’я лишалася тільки далеким спогадом – застигла у часі, з друзями дитинства, що в дитинстві й зосталися, зі старими людьми, ніби й досі живими, зайнятими тими ж справами, що й двадцять дев’ять років тому.
Я вже почала розкаюватись у тому, що погодилася, аби він мене підвіз. Коли він знову змінив тему, поки ми пили каву, я вирішила більш не наполягати.
Решта дві години до Більбао були справжніми тортурами. Він дивився на дорогу, я дивилася у вікно, й ми обоє не приховували відчуття незручності. У взятому напрокат автомобілі не було радіо, і залишалося тільки тактовно підтримувати мовчанку.
– Ходім запитаємо, де автовокзал, – сказала я, щойно ми з’їхали з автостради. – Є прямі автобуси до Сарагоси.
Був час сієсти, тож на вулицях нечасто траплялися люди. Ми проминули якогось пана, потім молоде подружжя, та він навіть не спинився, щоб розпитати.
– Ти знаєш, де це? – запитала я перегодом.
– Де – що?
Він і далі не слухав, що я йому кажу.
І раптом я зрозуміла це мовчання. А про що ж мав би він розмовляти з жінкою, яка ніколи не подорожувала по світу? Що за радість бути поряд із кимось, хто відчуває страх перед невідомим, хто прагне стабільної роботи та заміжжя як у всіх. Я ж – от горенько! – балакала про тих само приятелів дитинства, струшувала порох зі спогадів про убоге містечко. Єдина моя тема.
– Ти можеш залишити мене просто тут, – сказала я, коли ми доїхали до, як видавалося, центру міста. Я намагалася поводитись невимушено, та сама собі здавалася сміховинною, безпорадною та нудною. Та він не спинив машину.
– Мені треба сісти на автобус до Сарагоси, – напосідала я.
– Я тут
