про те, як небагато могла б розповісти своїм дітям й онукам.
– Я розраховую на тебе, – сказав мій друг так, що тільки я могла це почути. – Їдьмо до Франції.
Випите вино дало мені більше свободи, щоб сказати те, що думала.
– Тільки якщо зможемо з’ясувати одну річ, – відповіла я.
– Що саме?
– Те, про що ти говорив перед лекцією. У кав’ярні.
– Про медалик?
– Ні, – відповіла я, дивлячись йому в очі і з усіх сил намагаючись видаватися тверезою. – Про те, що ти тоді сказав.
– Потім поговоримо, – мовив він, міняючи тему.
Зізнання в коханні. Ми тоді не мали часу поговорити, але я могла б переконати його, що йшлося зовсім не про те.
– Якщо хочеш, щоб я поїхала з тобою, ти маєш мене вислухати, – сказала я.
– Я не хочу розмовляти тут. Ми ж відпочиваємо.
– Ти дуже рано виїхав із Сор’ї, – правила я. – Я – єдиний твій зв’язок із рідною землею. Через мене ти ближче до свого коріння, і це дає тобі сили йти вперед. Оце й усе. Не може існувати ніякого кохання.
Він вислухав мене, нічого не сказавши. Хтось підізвав його, питаючи думки про щось, і я не змогла продовжити розмову.
«Принаймні я висловила ясно, що думаю», – сказала собі. Не може існувати таке кохання, хіба що в чарівних казках.
Бо в реальному житті кохання має бути можливим.
Навіть якщо немає на нього відповіді одразу, все ж кохання може тривати, коли є надія, – хоч би яка далека, – завоювати кохану людину.
Решта – то примари.
Ніби відчитавши мої думки, він підняв до мене тост із іншого краю стола.
– За кохання! – сказав він.
Він теж був трохи сп’янілий. Я вирішила скористатися нагодою.
– За мудрих, здатних зрозуміти, що подекуди закоханість – то залишок дитячих дурничок, – сказала я.
– Той, хто мудрий, є таким тільки тому, що кохає. А той, хто дурний, є таким тому, що думає, ніби спроможний зрозуміти кохання, – відповів він.
Інші за столом почули ці репліки, й зав’язалася жвава суперечка про кохання. Кожен мав власну сформовану думку й запекло її відстоював, тож виникла потреба ще кількох пляшок вина, щоб товариство заспокоїлося. Нарешті хтось сказав, що вже пізно й власник ресторану збирається зачиняти.
– У нас буде п’ять вихідних, – закричав хтось за іншим столиком. – Якщо господар хоче зачиняти ресторан, то це тому, що ви обговорювали серйозні справи!
Усі розсміялися, але не він.
– А де ж ми мали б обговорювати серйозні справи? – спитав він того підпилого за сусіднім столиком.
– У церкві! – сказав підпилий. Цього разу вибухнув реготом увесь ресторан.
Я подумала, що він полізе битися, бо всі ми повернулися в підлітковий вік, коли бійки ставали частиною нічного життя – разом із поцілунками, сороміцькими пестощами, гучною музикою та швидкістю.
