безпримірної епохи, і ваше ім’я, очевидно, буде фігурувати в пантеоні «Червоних дощок».
Бо й справді: хто ще так акуратно вносить членські внески, як мій герой? Правда, вони не перевищують щось 2 процентів його заробітку, але справа ж не в якості, а в кількості. А кількість тут воістину солідна: він і член «Друга дітей», і член «Повітрофльоти» та «Доброхема», він член якогось клюбу мало не політкаторжан (ще б пак: хіба це не мойого героя хотіли колись вислати – при старому режимі – із одної губернії в другу?), він і член профспілки, він… і т. д. і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних.
Але мало того: він навіть Марфу Галактіонівну загітував на таке широке членство і, головне, на таку безкорисливість, коли нікому не відомо маленького геройства серед бурхливих подій нашого, як думає товариш Жан, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, «з голови до п’ят революційного города».
– Тек-с! – говорить, нарешті, зідхаючи, Іван Іванович і сідає на канапу. – Коли хочеш, я буквально не розумію!
– Чого ти, Жане, не розумієш? – питає Марфа Галактіонівна.
– Та взагалі… З приводу, знаєш, будування соціалізму.
Товаришка Галакта насторожується. Вона підходить до чоловіка і ніжно обіймає його.
– Невже і ти вже почав сумніватися? – говорить вона таємничим голосом і попередливо заглядає в другу кімнату: чи не зайшов хто?
– Що ти кажеш, голубонько! – нервово махає рукою мій герой: – За кого ти приймаєш мене? Я просто… не розумію цих… як би їх назвати… бузотерів! Ну, словом, наших супротивників. Чого їм треба? Чого вони хочуть від нас? Ну, скажімо, так: диктатура пролетаріату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики і заводи націоналізовано? Націоналізовано! Червону армію організовано? Організовано! Комінтерн єсть? Єсть! Профінтерн єсть? Єсть!..
Іван Іванович на момент зупиняється, виймає з кишені білосніжну хустку і протирає нею свої рогові окуляри.
– Але візьми далі! – каже він. – Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соціялізму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Піонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм іще треба?.. Буквально нічого не розумію!
Марфа Галактіонівна поправляє декольте і хитренько примружує свої розумні очі.
– Чого їм треба?.. – каже вона. – Нічого їм не треба, а просто особисті рахунки!.. Позакулісна боротьба!
– Припустім… припустім! – раптом ще більше починає нервуватись Іван Іванович і його баритональний бас дістає дискантових ноток. – Але коли виродження я можу простити рядовим членам партії, то… вождям (мій герой робить тут знак величезного наголосу), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже мені характер: стань переді мною на коліна, проси мене, що хочеш роби зі мною, а я все-таки… не можу!
Іван Іванович бігає по кімнаті, розмахує руками і уперто дивиться на одну крапку на підлозі. І здається, що ця крапка не хто інший, як вищеназваний «вождь». І цей «вождь» стоїть на колінах і просить милости
