них очікували, завершуючи трудовий день, вечеря, телевізор і домашні справи. У міському парку культури та відпочинку з’явились перші парочки закоханих. Повільно прогулювались, вишукуючи прикриті затінком верб лави, на яких можна було обійнятися й шепотіти ніжні слова кохання. За порослою пагонами дикого винограду огорожею обережно переступали вибоїни і буремні хвилі бруківки нещасні кам’янецькі автомобілі. Прадавнє місто князів Гедеміновичів готувалось зануритись у прохолодні весняні сутінки.
“Втім, налаштовані на романтику молоді люди були не єдиними відвідувачами парку. Ближче до виходу кружляли горілку, розклавши нехитру закуску на газеті, кілька похмурих типів, а сміттєві урни буденно обходив зарослий, наче Карл Маркс, безхатько.
– Пляшечку можна забрати? – звертався він до присутніх на лавах і йшов собі далі, згорбившись і опустивши плечі від реалій життя, що упало на нього жорстоким тягарем та не давало відчути під ногами твердого ґрунту. На кепкування і образливі репліки не звертав уваги. Він давно звик до образ. Слова не калічать і не несуть фізичного болю. Просто йшов алейкою, минаючи тих, хто ще мав надію на лаври в кінці свого кросу у небуття. Механічно діставав із сміття пляшки, кошти за реалізацію яких дадуть можливість з’їсти вечерю і притупити біль душі кількома чарками оковитої.
На одній з лав у глибині алей безхатько минув двох чоловіків, навіть приблизно не схожих на коханців. Один з них, худий і бляклий, мав близько сорока років від народження, другий, спортивної статури, виглядав молодшим. Одягнуті чоловіки були у джинси та турецькі шкіряні куртки, тобто так, як одягались у середині дев’яностих років ХХ сторіччя дві третини чоловічого населення Кам’янця-Подільського і решти України. І якби хтось спостерігав за ними, він би помітив, що чоловіки відверто нудьгували. Молодший час від часу щось занотовував до невеличкої записної книжки. Старший нічого не записував, лише нервово палив, вочевидь побоюючись чогось відомого лише йому. Коротко відповідав на запитання, а іноді знизував плечами, напружено посміхаючись.
Чоловіком з блокнотом у руках був старший оперуповноважений міського відділу внутрішніх справ міста Кам’янця-Подільського, капітан міліції Андрій Соколовський. Його співбесідником – підозрілого вигляду громадянин, відомий в певних колах на прізвисько Косий. Косий мав за плечима дві ходки на зону за звинуваченням у зберіганні наркотиків, а у вільний час досить жваво торгував маковою соломкою і розчином. Окрім торгівлі, біографію Косого доповнювали два факти. Він був наркоманом і сидів на міцному «кукані» у капітана Соколовського – числився таємним інформатором оперативника. З огляду на те, що Косий був у курсі усіх кримінальних подій міста, інформатором досить корисним.
Соколовський зітхнув і заховав блокнот у кишеню. Він не часто зустрічався з Косим в громадських місцях, побоюючись «спалити» агента. Але зранку капітану добряче допекли в кабінеті начальника міськвідділу. Швидкий на розправу полковник Гончар вимагав негайно розкрити серію крадіжок автомобільних коліс, від яких потерпали мікрорайони міста. Природньо, нікого не хвилювало, що старший оперуповноважений Соколовський паралельно займається розкриттям двох убивств. Мотивація тривіальна – людей не вистачає. Соколовському дуже хотілося сказати Гончару, красеню-офіцеру у розквіті літ, сакраментальну фразу: «Розуму вам не вистачає». Але сказати цього він не міг, тому змушений був сидіти у парку із своїм кращим агентом, ризикуючи, що їх помітять і дуже скоро до решти нерозкритих справ долучиться вбивство Косого. Косий теж помітно нервував, тож Андрій вирішив закінчувати зустріч. Агент швидше знався на більш серйозних речах, аніж крадіжки автомобільних коліс, і мало чим міг допомогти. Наостанок вирішив поставити кілька запитань. Так, задля годиться:
– Загальний розклад не змінився?
– В якому розумінні? – Косий припалив чергову цигарку, п’яту від початку зустрічі.
– В розумінні хто під ким ходе і хто з кого має. Ну і взагалі…
– Все як було, – буркнув Косий. – Потап банкує у центрі, Циган на периферії. Є ще кілька гавриків, але так – статисти. Сили за ними немає.
– А Потап лише кришує бариг, чи може інші задумки має?
Косий знизав плечами.
– Несповідимі шляхи… Я багато не знаю, але йому вистачає. Шухеру Потап не хоче. Хоча й свого не віддасть.
– Цей точно не віддасть, – погодився Андрій.
– Слухай, начальник, пора мені валити, без ножа ріжеш! – не витримав нарешті Косий.
Соколовський зітхнув.
– Добре, дрібочи помаленьку. Якщо за колеса дізнаєшся, не забувай.
– Забудеш вас, – буркнув Косий і, не прощаючись, почимчикував геть.
Після недовгих роздумів вирушив до виходу і Андрій. Йшов вулицями міста, вдихаючи на повні легені густий аромат квітучої черемшини, намагався не думати про справи. Іти у відділ не хотілося, нагальної потреби
