дорікнув дружині Оксен. – Вона мені рідна сестра, батька-матері в неї нема, то кому ж її й пожаліти!
– Чи така вже й рідна… – стулила пісно губи жінка, але тут Оксен так глянув на неї, що Варвара відразу ж прикусила язика, відійшла мовчки до печі…
«Недобре тато роблять з Олесею», – думав тепер Оксен, лежачи поруч із жінкою. Пригадував, як сестра чекала на батька, як розпитувала про нього, які в неї були очі, коли Оксен якось розповів, як тато воював турків, і жалко йому стало сестру, й образливо на батька. «Хіба ж вона винна в тому, що вчинила колись її мати? І хіба не гріх перед Богом всю свою образу на жінку переносити на безвинну дитину?..»
Якийсь тато повернувся чужий, ще більш суворий та непривітний, ніж був вісім років тому. Ще тоді прозивали батька по-вуличному «бусурманином», «турком», хоч тато завжди ходив до церкви. І не раз, і не два люто кидався в бійку малий Оксен, зачувши оті ганебні прозвиська…
Пам’ятає, як одного разу, повернувшись додому після чергової отакої сутички, спитав:
– Тату, а чого нас не люблять?
Батька, здавалося, аніскільки не здивувало це синове запитання. Загнав у колоду сокиру, випрямився, серйозно відповів:
– Бо нам, сину, заздрять.
– А чого заздрять? – ніяк не міг уторопати Оксен.
– Бо ми – хазяїни, а вони – голодранці. Так уже на світі нашому ведеться, сину: хто розумніший, багатший, тому й заздрять, того і не люблять.
– І б’ють?
– А ти теж не дивися в зуби, – повчав батько малого. – Тебе б’ють, так ти теж здачі давай. Тебе раз, а ти його – двічі. Тепер, сину, таке життя, що як не будеш триматися на ногах – враз додолу зіб’ють, у землю затопчуть…
– Мене не зіб’ють – я сам їх усіх позбиваю! – похвалився Оксен.
Схвальний усміх скупо торкнув тверді батькові губи. Він оглянув міцну постать сина, помітив войовничі вогники в сірих очах, ласкаво відповів:
– Отак, сину, й живи: не жди, поки тебе першого вдарять. У нашому ділі хто повалив, того й верх, за тим і цар, і закон…
Багато, дуже багато років минуло після тієї розмови. Виріс, одружився Оксен, уже сам навчає дітей, як жити на білому світі, а й досі пам’ятає оті батькові слова, що стали для нього другою Євангелією. І нехай уже і його ненавидять, як колись батька, хай на нього перейшло-приліпилося оте бусурманське прізвисько, він і на крихту не поступиться своїм, не віддасть, не випустить з рук.
Повернувшись із каторги. Свирид якось відійшов од хазяйства: став розводити пасіку. Спершу саджав бджолині рої в колодки, згодом дістав у Яреськах кілька вуликів, а потім і сам став майструвати – ставити під крислатими яблунями акуратні бджолині будиночки. Звів добрячий курінь і, як тільки теплішало, перебирався туди. Не приходив навіть їсти до хати: їжу носили йому онуки, а часом і Олеся. Простували вузенькою стежкою в сад, спершу минали густий вишняк, аж тоді попадали на пасіку, поміж строгі шеренги вуликів, з льотками, оберненими до сонця.
Тут було дуже чисто, як у хаті на Різдво чи Великдень. Ніде
