ладилося в Протасія у дворі, не родило й на ниві. Хліба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяїна, і якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасія ледве піднімала над ріллею наїжачені голівки: «От на зло не родитиму!» Якщо на сусідньому полі від кавунів аж вгиналася земля, то на Протасієвому – рідке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяїнові під ніс: «А що, вийшло на твоє!» Накладав Івасюта важкенні снопи, аж тріщали колеса в гарбах, Протасій же швиргав миршаві снопики на убогий візок та ще й похвалявся перед зажуреною жінкою:
– Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту…
З отакою людиною довелося мати справу Оксенові. Якось, зустрівши Протасія у селі, запросив його в шинок.
Сам непитущий, Оксен замовив у шинкаря добру кварту горілки, за одним духом вихилив цілісіньку чарку:
– Міцнюща царська водичка!
– Де в біса міцнюща, коли Янкель її пополам з водою мішає – Протасій роззявив величезного рота, виплеснув туди горілку з чарки, клацнув великими вовчими зубами так, що Оксена аж пересмикнуло.
– А хіба це м’ясо! – вів далі Протасій, беручи, однак, добрий шмат баранини.
– Ай справді, – притакнув догідливо Оксен, – щось на баранину й не схоже. Хитрує, мабуть, Янкель…
– Хто, Янкель? – перепитав Оксена Протасій. – Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачає! Хіба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам ні шелега за душею не має, і діти його в лахмітті ходять.
– Правду кажете, Протасію, бідно, дуже бідно живе наш шинкар, – пробував підпрягтися Оксен до Некованого.
– Та де, чоловіче, бідно, коли в нього золота повні торби! – вигукнув Протасій. – О-го-го. якби мені його заробітки, я б і горе покотив!
Зовсім збитий в пантелику Оксен тільки розкрив рога: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусідові в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасієвої чарки:
– Вип’ємо ще по одній.
– Заждіть, куди поспішати, – спинив його Протасій, та тільки-но Оксен поставив кварту на місце, як той уже роздумав: – А втім, воно можна й випити, гріха великого не буде.
За другою квартою, вивчивши добре Протасієву натуру, Оксен почав дипломатично:
– Проходив я оце мимо вашої ниви – гарна земелька у вас, Протасію. Чорнозем, де не ткни…
– Який там у дідька чорнозем – самі супіски!
– Але ж родить там непогано!
– Родило б вам так – давно зуби на полицю позакидали б!
– Ну, не знаю, як ви, а я від такої ниви нізащо не відмовився б, – гнув свою лінію Оксен. – От давали б мені хоч і триста рублів – не продав би!
– А я і не подумав – продав би! – вигукнув запально Протасій.
В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:
– А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли б?
– Хто,
