зсередини. Її вороги – якщо у неї є вороги – не можуть об’єднатися, не можуть навіть впізнати один одного. Навіть якщо існує легендарне Братство – а це можливо, – не можна собі уявити, щоб члени його збиралися групами більше як дві або три особи. Їх бунт – вираз очей, інтонація в голосі; щонайбільше – слівце, вимовлене пошепки. А пролам, якби тільки вони могли усвідомити свою силу, змови ні до чого. Їм досить встати й здригнутися – як кінь струшує мух. Варто їм захотіти, і завтра вранці вони рознесуть Партію на друзки. Рано чи пізно вони до цього дотумкають. Але!..
Він згадав, що якось ішов людною вулицею, і раптом з провулка попереду вирвався оглушливий, немов кричали тисячі людей, крик, жіночий крик. Потужний, грізний крик гніву і відчаю, густе «Ох-о-о-о-х!», стугонливе, як дзвін. Серце його закалатало. «Почалося! – подумав він. – Заколот! Нарешті вони повстали!» Він підійшов ближче і побачив натовп: двісті або триста жінок скупчилися перед ринковими кіосками, і полум’яні обличчя їхні були трагічними, як у пасажирів на пароплаві, що потопає. У нього на очах об’єднаний відчаєм натовп ніби розколовся: роздрібнився на острівці окремих сварок. Мабуть, один із наметів торгував каструлями. Убогі, вутлі бляшанки – але кухонний посуд завжди було важко дістати. А тепер товар несподівано скінчився. Щасливиці, супроводжувані поштовхами й стусанами, протискувалися геть зі своїми каструлями, а ті, яким пощастило менше, галасували навколо намету і звинувачували продавця в тому, що він дає товар по блату, що ховає його під прилавком. Пролунав новий крик. Дві кремезні жінки – одна з розпущеним волоссям – вчепилися в каструльку і тягнули в різні боки. Обидві смикнули її, ручка відірвалася. Вінстон спостерігав з огидою. Однак яка ж страхітлива сила прозвучала в крику всього двохсот або трьохсот голосів! Ну чому вони ніколи не крикнуть так через що-небудь таке, що справді того варте!
Він написав:
Вони ніколи не збунтуються, допоки не стануть свідомими, а свідомими не стануть, допоки не збунтуються…
Прямо як із партійного підручника фраза, подумав він. Партія, звичайно, стверджувала, що звільнила пролів від ланцюгів. До революції їх страшно пригноблювали капіталісти, морили голодом і пороли, жінок змушували працювати в шахтах (між іншим, вони там працюють і сьогодні), дітей у шість років продавали на фабрики. Але одночасно, відповідно до принципу двомислення, Партія вчила, що проли за своєю природою нижчі істоти, їх, як тварин, треба тримати в покорі, керуючись кількома простими правилами. По суті, про пролів знали дуже мало. Багато й не треба знати. Аби працювали й розмножувалися – а там хай роблять що хочуть. Надані самі собі, як худоба на рівнинах Аргентини, вони завжди поверталися до того способу життя, який був для них природний, – ішли стопами предків. Вони народжуються, ростуть у бруді, у дванадцять років починають працювати, переживають короткий період фізичного розквіту і сексуальності, у двадцять років одружуються, у тридцять уже немолоді, до шістдесяти зазвичай умирають. Важка фізична праця, турбота про будинок і дітей, дрібні сварки із сусідами, кіно, футбол, пиво і, головне,
