прокинувся.
Трьохразовий гук залунав знову.
«Пожежа!» – майнуло хлопцеві в голові. Він вийшов на подвір’я. Велике зориво з полум’я сяло на небі. Раз у раз по тричі дзвонили в церкві на гвалт.
– Піду на пожар, – поклав Андрій і побіг до городської каланчі розпитатися, дé саме горить.
Так як же він здивувавсь, коли розібрав, що пожарні вартівники спокійнесенько походжають по каланчевому подвір’ї, а пожарні бочки з кишками стоять незапрягані!
– Чом ви не їдете гасити?! – крикнув Андрій по-українськи.
– Та то на хуторі, – байдужно одказав один з-поміж пожарних.
– Так що ж, що на хуторі?
– А на хуторах гасити – не наше діло… – похмуро одмовив пожарний. – Та чого ти вв’язався? Що ти тутечки за розпорядник?
– Мерзавцы!! – гримнув по-російськи молодик, не пам’ятаючи себе з гніву і не розуміючи, звідки в нього енергія й мова береться. Знов же, московською мовою він крикнув навмисне, бо вже бачив, що на його «мужичу» мову пожарні не вважатимуть і на пожежу не поїдуть. Він і далі грізно гукав по-російськи:
– Та як ви смієте такечки відповідати, душогуби?! Вас до Сибіру запроторити буде мало! Зараз мені запрягайте коні та їдьте! Я губернаторові в Київ на вас скаржитимусь!! – крикнув він наостанці, стукаючи ковінькою.
Несподіванка, урядова мова, енергійний, владний тон та слово «губернатор» – вплинуло-таки на поліцейських. Вони почали чухаться. Двоє з них пішли запрягати коні.
Тільки ж надійшов тут поліцейський надзиратель. Лаговський був так само палко кинувся до нього, домагаючись, щоб пожарня швидше їхала туди, де горить. Надзиратель, замість відповіді, побив щоки одному й другому вартовому, що були поспішилися слухати Андрієвих наказів, і заборонив своїй команді навіть рухатися.
– Ми не обов’язані гасити чужі пожари, – холодно пояснив він Лаговському.
– Про це знатиме губернатор! – погрозивсь той.
– Будьте ласкаві, молодий чоловіче, не вчіть мене, що я маю робити, – проказав йому надзиратель, – в нас є дуже точний закон про «городську черту».
Андрій, лютуючи, попростував звідти на зориво од полум’я і незабаром добіг до хутора, що горів. Він спинився в тіні.
– Щодо естетичного погляду, так чудова картина! – іронічно та ще й голоснесенько мимрив він до себе, обдивляючись навкруги. – Справді-бо, ефект надзвичайний!.. Контрасти між сценами тут чудові!.. Як з цього боку, то онде з неба ясно сяє золотий місяць, один із неминучих атрибутів уславленої «української ночі». От вам і «необъятный небесный свод», що «раздался, раздвинулся еще необъятнее». Дивіться: «Горит и дышит он. Земля вся в серебряном свете. И чудный воздух и прохладно душен, и полон неги, и движет океан благоуханий. Божественная ночь! Очаровательная ночь!..»[9] А онде, з другого боку, ще чудовіша картина!..
Він затрусивсь. Голова йому боліла так, мов хтось стискав її кліщима. «Чудовіша
Із Гоголя. Цей уривок вчать по російських школах напам’ять.
