аж під вікном – хрусь.
Куми враз протверезіли. Реп’ях шию гусаком.
– А я казав… Треба було бабу за потічок тягти. І там уже…
– Атас! – Миколу хрустом із пантелику не зіб’єш. У сіно за кролячими клітками впав.
Петро до нього накарачках.
– Куме… Боронитимемося чи одразу здамося?
Галаган усміхнувся дияволом, ухопив вила, що вони із сіна стирчали, учепився очима в розхитані двері: мовляв, і що то за зараза біля моїх кролів шастає?!
Двері собі – рип. Микола напружився, на щоках жага битви, аж пашать. Яке «здаватися»?! Боронитиметься, поки не лусне!
Очі примружив.
– Тьху ти! – розігнувся, вила кинув. – Полкане! А ти тут якого біса вештаєшся?!
Дільничний міліціонер Віктор Палич Полукан (з давніх-давен прилипло «Полкан», хоч трісни!) – грубий дядько з гарбузяним пузом, на якому жодна одежина не застібалася, – переступив поріг кролятника, насупив брови. Дістав із кишені новенький алкотестер.
– Так, хлопці! – кумам. – Починаємо допит на місці злочину. Ходи, Миколо. Дмухатимеш мені в цю штуку.
– Якого?!
– Ускладнимо ваше становище обтяжливими обставинами. П’яним більше по сраці дають. – І алкотестер йому. – Дмухай!
Галаган вдихнув та як дмухне в пластикову трубочку, що вона негармонійно стирчала з файного приладу. Алкотестер смикнувся й показав абсолютну відсутність алкоголю.
Полкан очам не повірив. Принюхався.
– Горілка ж?… Горілка! Ану, ще дмухни.
– Давай я, – зацікавився Реп’ях, виліз із сіна. Обережно прийняв до рук блискучий пристрій. – Новісінький…
– А то! – похвалився дільничний. Реп’яха в бік. – Ну!
Петро обережно приклав вуста до пластикової трубочки. Ху! Що? Нема…
– Та як «нема»?! – збеленився Полкан, аж кашкет міліцейський на потилицю з’їхав. – Ви ж тут, суки, так повпивалися, що й на ногах не тримаєтеся! І пляшка он! І не одна! Ану, віддай техніку!
Висмикнув алкотестер у Реп’яха та сам як дмухне в трубку. Пристрій зойкнув – ой, Божечку! – три проміле!
– Ну, слава Богу! Працює, – Полкан аж зопрів од хвилювання. – А я думаю… Оце так! Хлопці з ДАІ на день дали… Жінку налякати хотів. А воно вже й зламалося.
– Що то є три проміле? – зацікавився Галаган.
– Кордон. До трьох проміле – ще середній ступінь сп’яніння. А від трьох до чотирьох – уже важкий.
– То ти на кордоні?
– І вдень, і вночі. Служба, бля! – Дільничний натяг кашкет на брови, насупився сердито. – Ну, що? Коліться! Тітку Галю ви вбили?
– Яку Галю? – здивувався Реп’ях.
– Та ясно яку – поштарку Галю! Виїхала вдень на дирчику з Добриків до нас у Капулетці. Старій Горпині пенсію везла. І без сліду зникла біля лісу за півкілометра від Капулетців! Ані поштарки! Ані дирчика! Ані грошей!
– Моторолера шкода, – сказав Петро. – Я його поштарці зі старих «Берліна» і «Туриста» зліпив. Гарний апарат вийшов. Два мішки картоплі разом із тіткою на гірку пер.
Полкан пику скривив недовірливо, в’ївся в кумів оченятками.
– Що ви мені тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорідці? Дирчика їм шкода! А грошиків не шкода? Уже й пропили? Горілку де взяли?
– Купили, – вишкірився Галаган. Та на Реп’яха киває. – У Петрової Томки в магазині.
– А гроші у вас звідки? Тітку Галю пограбували і вбили?!
– Та всралася нам та Галя! – психонув Галаган. – Петро хату продав. Ото й гуляємо…
– Яку хату? Материну? Ту, що на Лупиному хуторі? – не повірив Полкан.
– А то в мене десять хат! – буркнув Петро. Та відступає від дільничного. Відступає.
– Ах, ти ж короста! – обурився мєнт. – Я ж тобі чотириста гривень давав, щоби ти мені ту хату на дрова продав. Я ж за тобою півроку ходив, як та курва за гаманцем! Я ж…
Галаган йому чарку – тиць! Обмий і ти гарну справу!
– Я ж… – Полкан стопку до рота. Хлобисть – і поплив! Упевнено перетнув кордон. Хитнувся.
Куми його попід руки та до дерев’яного столу поряд із кролячими клітками. Жмут сіна під ніс – занюхай, командире! Нема закусі. Скінчилася.
Полкан – вулкан. Сіно – до біса. На Петра звіром:
– І хто… ті руїни купив?
– Одна городська. Така собі Майя. Дачниця, певно.
– От
