style="font-size:15px;"> – Шпатель… з Італії! – Нахилився, тицьнув Майці під ніс інструмент, а їй горілчаний перегар у ніздрі.
– Ти… п’яний?
– А ти… дурна?
– Я… хочу тебе! – вигукнула раптом.
Він завмер. Ошелешено увіп’явся поглядом у сірі очі. Насупився. Пошкріб файним італійським шпателем неголену щоку. Майка знітилася, зарилася носом у подушку, кляла себе: «Ну, нащо?! Нащо?»
– Ти… теє… Плачеш чи що? – почула хлопців голос. – Та добре…
Шпатель впав-дзенькнув. Полум’я смикнулося-згасло – темінь. Майка підвелася на подушці, аби розгледіти хоч щось… Важка чоловіча рука лягла на плече, прибила до старих подушок, потяглася до футболки.
– Я… сама! – прохрипіла відчайдушно.
– Та добре…
За мить клятий біль унизу живота перемішався з раптовим збудженням – обхопила руками плечі п’яного хлопця, застогнала, бо попечені, обмотані носовичками пальці пульсували від кожного дотику, та рук не відняла – хай би стало невимовно боляче! Так боляче, щоби втратити свідомість. Та біль щез. Майка відкинула голову, затремтіла – гарячі чоловічі вуста лишали пекучі сліди на шиї, грудях, животі.
– Що ж ти… усе баришся! – видихнула рвучко, заплющила очі й так сильно захотіла померти, що тіло зникло, попливло за обрій, лишаючи тільки гарячкову радість у неосяжному просторі без географічних ознак і обмежень.
Дихати…
Жива!
Чиркнув сірник. Навіщо світло? Зрадлива свіча сходить сльозами. Що він робить? Натяг смішні труси з принтом жіночих губ на дупі. Поцілуй мене в дупу?…
Майка гола. Тремтить на подушках – хай би він зник! Хай би все зникло!
Він не чує її думок. Худорлявий, жилястий – рельєфні м’язи не від тренажерів, від щоденної виснажливої праці. Підкинув у грубку, поставив на кільця відро з водою, пішов до малої кімнатки – шарудить, шукає щось. Майка губиться. Ну, нащо?! Іди геть! Вона то… просто так ляпнула.
Він з’являється в теплій кімнатці з величезним іржавим тазом.
– Зараз відчищу, – пояснює безбарвно, суне надвір.
У Майки відвалюється щелепа. А вдягтися? Та не вголос! Ні! Майка не збирається вболівати за здоров’я п’янчуги. Хоче захворіти й померти – хай! Та ледь за хлопцем зачиняються двері, біжить до вікна, вдивляється в темні обриси – присів біля ґанку в ідіотських труселях, шкребе снігом таз. Бовдур пришелепкуватий! Замерзнеш!
– Зараз… зігрієшся… – Він повертається скоро, дивиться на Майку похмуро й винувато.
Таз посеред кімнатки. Майка ступає в саму його середину. Завмирає. Він набирає теплу воду в покоцану алюмінієву кружку, ллє на Майчині плечі, живіт, спину – змиває сліди безсоромної, хтивої близькості.
– Ти… не соромся. Ти… чиста. Аби ще рушник…
– У мене є. У рюкзаку…
Майка обмотується великим рушником гидкого хімічно-рожевого кольору. Ступає з таза на підлогу. Завмирає. Очі дурні… І дивитися відмовляються, і заплющуватися – ніяк.
– Як
