вуличці, і соснам, і білкам, і чорнющому крукові, що він усе спостерігає за дівчиною. І лісові, лукам.
Навела красу у великій кімнатці з піччю, іконами й тапчаном, врешті наважилася в малих мотлох розібрати. А там краму, до того ніколи небаченого… Наче занесло Майку в краєзнавчі розвідки. Посуд знайшла – на півсела вистачить: миски, горщики, ложки дерев’яні й алюмінієві, три кухлі глазуровані – з одного питиме, у другий квіти навесні поставить, а третій…
– На запас!
У кутку на діжу величезну наштовхнулася.
– Кльово… У ній же купатися можна!
То так, дівко. Тільки б її спочатку з місця зрушити, надвір викотити, вимити зсередини… Спробувала штовхонути діжу. Куди там…
– А повесні… Санджива попрошу… Щоби допоміг.
Пішла далі нишпорити: лопати, граблі, саморобні килимки плетені – злежалися, задубіли, та не погнили, не попсувалися. Скриня мала – у ній нитки з голками. Ох, бачила б поштарка Галя! Зійшла б заздрістю.
– А я ж іще на горище не лазила!
Знайшла драбину в сараї господарського двору, поперла до невеличких дверцят у торці даху. На абордаж! Зламати печатку недоторканості таємничого горища, звідки вночі до Майки долинає тихий моторошний шурхіт, ніби хтось пазурами дірку в стелі вишкрібає, а Майка на те – киш-киш! – і витріщається потім на глуху стелю до ранку, ніби від того страхів меншає.
– Шкури лисячі… – усміхнулася. Гайнула до хати Сандживів ліхтар узяти, щоби роздивитися на темному горищі все як слід.
Вискочила з ліхтарем – біля ґанку кульгавий стоїть. Волосся – солома. Куртка – матроський бушлат, комір підняв – тільки очі з-під нього.
Заклякла, знітилася лише на мить.
– Я тут помираю без тебе! – раптом вигукнула гнівно. – А ти…
Кульгавий насупився збентежено – геть не розумів, чого хоче від нього дивна дівчина. Плечима знизав.
– Що?! По шпатель прийшов? А нема!
– А де?! – відкрив врешті рота.
– Викинула! Піди пошукай!
– Піч подивлюся… – буркнув. – Потім пошукаю.
І суне до хати. Майка почервоніла, гонор по щоці – лясь!
– Хіба я тебе кликала?!
Кульгавий зупинився біля дверей.
– Тиждень минув, піч висохла. Спробую розпалити.
– Сама впораюся!
– Як знаєш. – Очі відвів, пішов до хвіртки.
Майка захлинулася роздратуванням, стиснула кулачки.
– Стій! – вигукнула. – Добре! Подивися…
Принюхалася: п’яний? Ніби ні…
– Тільки мені платити нічим! – кинула зухвало.
– Та добре… – відказав Горох.
Драбина так і лишилася надворі.
У теплій хаті кульгавий геній скинув бушлат, заходився піч перевіряти. Майка залізла на тапчан із ногами, спостерігала за хлопцем, роздивлялася тихцем:
