Що тобі «добре»?! – визвірилася. Підскочила на тапчані – кричала, бризкала слиною некрасиво, неестетично до дідька. – Покидьок! За кого ти себе маєш? Та пішов ти… – Не витримала, розревлася, впала на тапчан. – Ну, нащо?… Нащо те все… Іди вже геть… Піч! Най би вона провалилася, та піч! Не хочу! Нічого не хочу! Нічого…
Кульгавий розгубився. Закляк біля печі – руки в сажі. Чи забув про те? Повів долонею по чолу, очі додолу.
– Ти…
– Не треба! Нічого не треба!
– Та добре…
Майка спустошилася, сили зникли враз. Обхопила руками подушку, прилипла до неї щокою, схлипувала, дивилася у вікно на знайомого чорнющого крука – сидів на паркані, спостерігав за дівчиною уважно. «Та пішов ти…» – послала крука подумки.
Кульгавий залишився. Вимів віником сміття з печі. Заходився розпалювати… Рухався тихо, мов кіт, оминав тапчан, на якому зіщулилася дівчина. Затріщали дрова, кімната наповнилася новим теплом і легким запахом диму. Хлопець накинув бушлат, вийшов із хати.
– А пофіг… – Так і не підвелася. Заплющила очі, спробувала уявити сонце – не те пекуче-безжальне, що випалює до кісток, життєдайне, лагідне… Марно. Ну й пофіг…
Скільки часу спливло? Дивилася на крука – прилип, не злітає. Невже печива мріє дочекатися?
– А пофіг… – Не зрушила.
І тільки коли крук раптом сполошився, крукнув, злетів над парканом, підвела голову й побачила Гороха – тягнув до хати повні руки дров.
– Що ти робиш? – Майка сіла на тапчані, звісила босі ноги. Дивилася на хлопця байдуже – от буває ж так: вибухнула, знесилилася, і так тихо на душі стало – ані сплеску.
– Кашу пшеничну на салі тобі запечу, – склав дрова біля печі рівною гіркою, говорив – очі відводив.
– У мене немає сала. І крупів, – відказала, перш ніж згадала про кусень сала, що його поштарка Галя принесла.
– Із собою прихопив, – мовив Горох.
І враз стало радісно. На серці пташки заспівали. За вухом залоскотало щось. Майка відкинула ковдру, зіпнулася на ноги, босоніж пішла до кульгавого.
– А може, ну її, ту кашу? – зазирнула в болотяні очі.
Він не здивувався. Кивнув напружено.
– Та добре, – сказав.
Заварилася каша. Ох, заварилася… Хвилюванням присолена, збудженням. Майці стрільнуло: штори б… День би вимкнути. Щоби очі осліпли, щоби відчувати – не бачити. Рухи рвучкі. Одяг тріщить… Вуста спраглі, німі. Як… до нього дотягнутися?… Руки наштовхуються на пружні хлопцеві м’язи. У нього красиве сильне тіло. Не знає того. Точно не знає. І як… до нього дотягнутися?…
Толя знаходить Майчині вуста, припадає. Крім гарячих пульсуючих хвиль, Майка відчуває на його вустах сіль… Чи кров… Однаково! Думки перемішуються, стеляться жорсткою циновкою: колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народиться квітка… Любов… Тільки тоді…
Майці смішно. Регоче в обіймах кульгавого.
– Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тут помираю, а ти…
Він
