лежали. Чи чотири… Отоді б і зрозумів! Може, у нього виключно на Томку не стоїть, а він із переляку хімією давиться?!
Додому дістався, жінці гроші за кроля віддав, змастив поперек наново, за шапку і з хати.
– І куди? – Оксана йому.
– Розмову серйозну до кума маю, – відповів Галаган. – Невідкладну…
Петро Реп’ях у майстерні зачищав від іржі переднє крило своєї красуні – колись кавово-молочної двадцять першої «Волги». Тома вже разів двадцять кликала: «Кинь, іди до хати», – та Петрові кортіло ще сьогодні побачити чисте крило. Тож коли Галаган несподівано став на порозі, Тома тільки мотильнула головою в бік майстерні:
– Там він, чорти б його… І тільки здумай йому наливати!
– Дякую, Томо, – навдивовижу чемно відповів Галаган, посунув за хату.
Реп’ях побачив схвильованого кума, принюхався: набрався Микола. Не інакше прийшов полірувати. Хмикнув утомлено.
– Ні, куме, – відказав. – Сьогодні я пас.
– Ти, бачу, вже повний пас! – зітхнув Галаган. Навпроти Реп’яха на ящик усівся, брови звів – думає.
– Ти чого? – здивувався Петро.
– Ліки для тебе знайшов, – видав кум.
– Та я ніби не хворий.
Галаган на Реп’яха з підозрою зиркнув.
– Ну… То правильно! Не треба нічого казати. Хвалитися нема чим. Тільки я тобі так скажу, куме: пігулки – останнє діло. Треба цю… альтернативу шукати. У навколишньому середовищі.
– Коли в тебе, куме, голова після вчорашнього розколюється, ти пігулку шукаєш чи цю… альтернативу? – усміхнувся Реп’ях.
– Ото ми ще про мене не базікали! – психонув Галаган. – Ти краще мене слухай! І роби, що кажу! Щоби завтра ж на Лупин хутір пішов! До худої тої!
Реп’ях знітився. Кинув металеву щітку, що він нею півдня крило шкрябав, на Миколу зиркнув:
– Питала?…
– А там, куме, повір мені – без питань! Прийдеш, зарядиш батарейки – знову молодий!
– Як це?
– А як уже вийде. Я нині на хутір Троянову кроля носив, у вікно її зиркнув: ходить, стерво, голяка по хаті, цицьки стирчать… І що ти думаєш? Спрацювало. Зарядився на відстані. А ти ж таки хату їй продав. Можеш завітати собі, ніби в тебе діло до неї є. От тобі й альтернатива.
– Так ти про цю… Про дівчину?
– А ти за кого думав?
– Ні за кого… – Петро брови звів, очі додолу.
Галаган головою замотиляв гірко, як ото над могилою бойового товариша.
– Ти, куме, теє… Не панікуй! – постановив. – Будемо вирішувати твою проблему… по-тихому.
– Яку ще проблему? Нема в мене проблем.
– Та досить уже! Кажу ж – знаю!
– Що?
– Що Томка тобою в постелі геть незадоволена.
Реп’ях вухам не повірив.
– Здурів?!
