ненормальний, ти вже краще не сердь його, не впирайся, а кажи одразу, як є».
Чонкін і не впирався зовсім, але зо страху у нього запав язик і не міг виштовхнути зовні жодного слова. Лейтенант же сприймав мовчання підслідного як нечувану нахабну впертість. І хоч би чоловік був, а то так, незглеба якийсь, з котрим, аби не обставини, можна чинити все що завгодно: можна посадити, можна розстріляти, а можна й просто випустити в ліс, на свободу, нехай живе собі на дереві, як мавпа.
– Встати! Сісти! – волав Філіпов. – Встати! Сісти! Встати! Сісти!
Чонкін підвівся, сів, підвівся, сів – діло звичне.
– Говоритимеш?
Чонкін мовчав.
– Руки вгору! Обличчям до стіни! Ти відчуваєш, падло, суко, чим це пахне?
Дулом револьвера він почухав Чонкіну потилицю, а коліном уперся в зад.
Чонкін відчував, чим це пахне, йому було жах як неприємно. Він уткнувся носом у стіну. Хотілося влипнути в цю стіну і просочитися крізь неї, але він мовчав.
Відчинилися двері. Чонкін краєм ока побачив – увійшла секретарка Капа. Нітрохи не здивувавшись тому, що відбувається, Капа відкликала лейтенанта в куток і зашепотіла щось, але що саме, Чонкін не втямив. Він розчув тільки, як лейтенант запитав: «А що їй потрібно?» – та відповіді Капиної не розібрав.
– Отож, – голосно і невдоволено мовив Філіпов. – Не дають працювати. Ходять, ходять, ходять тут різні…
Як будь-яка людина, котра поважає себе, лейтенант був певен, що лише він зайнятий справжнім ділом, а решта тільки й думають, як би самим нічого не робити й інших одривати від роботи.
– Опусти руки! – наказав він Чонкіну. – І не озирайся. Так і стій обличчям до стіни, доки я не повернуся.
З цими словами він вийшов.
Через певний проміжок часу, який можна вважати мізерним, лейтенант Філіпов з’явився на ґанку Установи і побачив Нюру, що стояла під деревом, на якому сиділа ворона. Тут між Нюрою і лейтенантом відбулася коротка розмова.
Повернувшись до свого кабінету, Філіпов застав Чонкіна так само, як і залишив, обличчям до стіни. Та навіть по стриженій потилиці підслідного було видно, що за час відсутності лейтенанта він багато встиг передумати.
– Повернись! – незлостиво наказав лейтенант, проходячи до свого столу. – Сядь! – кивнув він на табуретку.
Чонкін сів, шморгнув носом, а рукавом втерся.
– Ну то як, Чонкін, будемо зізнаватися у вчинених злочинах відверто і щиросердно чи будемо викручуватись, мовчати, брехати і намагатися обвести слідство круг пальця?
Чонкін ковтнув слину і промовчав.
– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Я вас запитую. Чи визнаєте ви себе винним?
Він знову витяг нагана і злегка постукав по столу руків’ям.
– Визнаю, – ледве чутно сказав Чонкін і покірно кивнув.
– Так! – пожвавішав лейтенант і швидко записав щось до протоколу. –
