Микола Страшко, попри літній вік, метушливо побіг сходами нагору у зал № 2, де за кілька хвилин мав розпочатися перший в історії Музею раритетів фестиваль на честь святого Миколая. Свято наближалося!
Мирон Клаповух був досвідченим журналістом, але в останні роки від новинарства відійшов і став видавати власні книжечки, в яких публікував краще зі свого доробку. Тож вважав себе майже літератором і плекав потаємну мрію стати членом Національної спілки письменників. Ось тільки для цього слід було видати якусь резонансну книжку, сенсацію, яка б усіх поставила на вуха. «Клаповух – це звучить гордо!» – уже бачив Мирон рецензії на своє нове видання у маститих часописах.
Тож почувши від знайомого сторожа музею, з яким іноді рибалили, про потаємну кімнату, загорівся ідеєю написати про неї. Дбайливо по крихтах визбирував усе, що тільки міг. Працював у цілковитій таємниці, аби передчасно не вистрілити всліпу. І ось, коли залишилося тільки викласти сенсацію на папері, як сніг на голову впала новина від музейного сторожа: «Приїхали поляки і кімнату днями відкриють».
«Ото вже ці поляки…» – кидав невдоволеним поглядом по урочистій залі літератор у рипучій шкірянці, вгадуючи у глядачах бодай щось подібне на польські риси. Хоча чим поляк зовні відрізняється від українця – важко сказати. За сотні років спільного життя стільки всього намішалося!
Перший день фестивалю наближався до завершення. «Час, браття, показати, що живе козацька мати…» – четверо чоловіків у давніх темних свитках виспівували українську музику сімнадцятого століття, граючи на дивовижних інструментах, позичених, либонь, з іншого музею. Саме тоді, чотириста років тому, у Лаврі було відкрито друкарню, яка стала не тільки культурним центром козацької України, але й основою для нинішнього музею.
Розмова з пані Тарантас не принесла сподіваних результатів. Нонна Георгіївна виявилася, на диво, непривітною та підозрілою. На запитання про потаємну кімнату, вона, зневажливо скрививши товсті губи, щось пхикнула собі під ніс і мовила: «Хоча мій чоловік і не найгірший був, але я з ним розлучилася».
Щоб це означало – слід було добре поміркувати. Мирон Клаповух, який теж давно жив сам (з дружиною у них не склалося), міг би, ясна річ, зіграти на жіночій струні цієї підтоптаної дамочки, але у нього раптом опустилися руки. Від неї війнуло таким холодом, що в учорашнього журналіста аж занило коліно, яке боліло зазвичай тільки на колючому вітрі.
«Ну й бабенція!» – він залишився стояти, наче вкопаний, поки спина мадам Тарантас, укутана сірою вовняною хусткою, не загубилася у натовпі.
Тепер він сидів поміж потоку звуків і слів сімнадцятого століття, слухав про неньку-Україну, і гарячково вишукував серед глядачів того, хто проведе його до потаємної кімнати, яка знаходилася в сусідній будівлі, що зачинялася на ключ.
Нарешті вусатий соліст зі шляхетним обличчям та чорною косою, що спадала на ліве плече, розплющив темні очі і закінчив спів. «Придворна капела» «Зимових
