але згаданий вами краєвид він малював не з балкона, а з ґанку, про що є якнай-докладніша згадка в його повісті.
– А я вам кажу, що з балкона, про що свідчить його особистий підпис під малюнком! – не здавалася Яна, задерши свій гостренький носик.
– Не може бути! – пополотнів Клаповух.
Адже це була теж одна з його сенсацій, яка вже мала вийти друком в інтелектуальному часописі «Слово і діло».
– Я вам зараз доведу! Ця ілюстрація є в книжці! – вигукнула Яна і, поставивши келиха на стіл, поквапилася у свою кімнату.
Але Мирон її вже не чув. Він жадібно ловив розмову, яка точилася між директором та двома поляками. Іноземці виявилися двома статечними білочубими бороданями, що стояли спиною до нього. Один із них непогано розмовляв українською, щоправда, з відчутним польським акцентом.
– То пан директор гадає, що це може бути небезпечно? – цікавився той.
– Аякже! Приміщення Лаври німці замінували при відступі. Тут по війні залишилися голі стіни без стріхи. А про цю кімнату ми випадково дізналися лише п’ятнадцять років тому. Виявили за стіною порожнечу діаметром двадцять п’ять метрів. Тому при відкритті мусимо викликати саперів. Уявляєте, якщо тут все вибухне? – Роман
Лук’янович усміхнувся коротенькими білявими вусиками.
Поки Яни не було, Клаповух поглинав канапку за канапкою, наче в якомусь трансі, і мотав усе почуте на вус. Як він і передбачав, побутувало кілька версій про вміст потаємної кімнати. Окрім малоймовірної гіпотези про німецьку вибухівку, говорилося про цінну колекцію зброї (до війни тут був Музей зброї) і навіть про бібліотеку Ярослава Мудрого, яка зникла ще в давньоруських часах.
Почувши про останнє, Мирон ледь не вдавився бутербродом зі шпротами. Від хвилювання йому стало зовсім гаряче і він залив у себе кілька склянок персикового соку.
Тим часом народ поволі розходився. Залишалися тільки особливо наближені до господарів фестивалю.
Треба було зникати, аби не кидатися у вічі. На щастя, на порозі з’явилася розчервоніла Яна. Клаповух направився рішучим кроком до неї.
– Ну, показуйте! – усміхнувся силувано він.
– Ви, розумієте, ще вчора ця книжка була на моєму столі. А тепер я її не бачу. Мабуть, дівчата із фондів її взяли…
– Тоді ви програли!
– Чому це? – обурилася дівчина.
– Фонди музею знаходяться там? – показав він крізь вікно на сусідню будівлю.
– Там… Але зараз, мабуть, там уже нікого нема…
– Але ж ви маєте ключі. Чи не так?
– Приходьте завтра! – знайшла вихід Яна після короткого вагання.
– Завтра не можу. У мене опівночі потяг! – стенув плечима Клаповух і благально задивився до синіх дівочих очей.
– Гаразд!.. – глипнула на директора в колі гостей молодий зберігач музею. – Ходімо! Тільки швидко: одна нога тут, друга – там!
Вони
