у військовий суд. Усіх їх буде страчено. Можна помилувати злочинця і навіть убивцю, але не можна помилувати військо, що враз учинило бунт. Їх трупи кинуть собакам.
– Це жорстоко, Сулеймане!
– Але справедливо. Народ, який змилується над бунтівниками, що повстали проти влади, даної самим Аллахом, сам буде розтерзаний голодними псами.
Роксолана затулила обличчя долонями:
– Сьогодні найстрашніший день у моєму житті. Знаєш чому?
– Чому?
– Тому що я сьогодні побачила майбутнє своїх дітей. Як тільки Мустафа сяде на престолі, моїх дітей задушать? – Голос її зривався. – Скасуй закон Фатіха!
Султан обійняв її:
– Цього не можу зробити… Адже це вирішує рада улемів після смерті султана. Але поки я живий, не бійся за дітей.
Роксолана випросталась і сказала різко:
– Ти бездушний і жорстокий! Ти вважаєш себе центром світу! Думаєш, усе зникне після твоєї смерті? Але діти залишаться! Навіщо я їх народжувала?
У свою чергу випроставсь і Сулейман. Він сухо мовив:
– Хіба можна так говорити із султаном? Султан думає про долю держави. Мусить бути кілька спадкоємців, тому що є хвороби, нещасні випадки… А коли вибирають на престол старшого з тих, що вижили, тоді решта вирушають у царство вічного блаженства… Така доля у синів султана. Мектуб – так заведено… Інакше брат піде на брата, і війни знищать державу… Розумієш? Сумно, що ти думаєш про дітей більше, ніж про чоловіка. Тому що діти вмирають, народжуються, а чоловік один. Тим більше, якщо він – султан.
Роксолана дивилася на нього з подивом, ніби вперше відкрила в ньому щось небачене. Потім відвернулася, спрямувавши погляд на море.
Мовчала. Сутеніло море, нескінченне і загадкове.
Хвилі раз по раз розбивались об берег, розпадаючись білою піною.
Уперше за багато років Роксолана і Сулейман сиділи поруч відсторонено. Кожен думав про своє. Нарешті жінка сказала:
– Дозволь мені здійснити паломництво у святі землі, в Мекку, хочу помолитися перед труною Пророка. Подякувати йому за сьогоднішнє твоє спасіння, за твою мужність. Хочу попросити вибачення за мої гріхи, які були і ще, може, будуть…
Султан зважив її слова і холодно відповів:
– Це мудро. Непотрібні розмови про тебе вщухнуть. Усі правовірні будуть хвалити розум і благочестя твоє.
– Я хочу взяти з собою своїх дітей, Мустафу. Нехай будуть ближче до Пророка.
– Бережи їх… Це дуже важка і небезпечна подорож, через пустелі та гори. Там і розбійники, і звірі дикі. Я тобі дам хорошу охорону.
Розмовляли, не дивлячись одне на одного. Море розбивалося біля їхніх ніг.
Гори, випалені вулканічним вогнем, підносилися до неба. Кам’яна пустеля дихала жаром. Попереду йшов бедуїн у білому бурнусі, за ним Роксолана, Мустафа, охорона. Люди були виснажені, на жінці подерся одяг, але вона вперто йшла вгору.
Увечері
