style="font-size:15px;"> Він іще раз озирнувся і, гмикнувши, потягнув із піхов меч.
Укотре серце його солодко завмерло, коли без звуку, без скреготу світу явилося широке ясне лезо, зловило плоским боком сонячний промінь і відправило його Станкові у вічі.
Він примружився.
Тягар, який лежить у його долоні, був силою і владою. Жолобок на мечі був прямою дорогою, з якої не звернути. Щасливо всміхнувшись, він зробив бойову стійку.
Перша позиція. Друга позиція. Удар – відсіч. Удар – противник уражений у плече. Відсіч удару ззаду… Підступний негідник! Розворот… Серія ударів, противник стікає кров’ю, але лізуть нові й нові, тож меч у його руці перетворюється на блискуче залізне віяло…
Він не втомлювався. Він узагалі ніколи не втомлювався, кисть його оберталася з шаленою швидкістю, і гуло повітря, розітнуте лезом. Раз – від ліктя, два – від плеча, круговий захист…
– Підходьте! А-а-а! Отримали? Ще хочете? На! На!
Крики народжувалися самі, і він не пам’ятав, що кричав. Він був сильний і, звичайно ж, смертельно небезпечний, і від того, що він сильний і небезпечний, від скаженої радості м’язів йому хотілося заспівати, але хто ж співає під час бою?!
– Небо на поміч! – почулося з-за спини.
Станко ще нічого не встиг подумати, а тіло його вже розверталось і меч уже піднімався назустріч голосу. Він повернувся і завмер у бойовій стійці.
Той, хто налякав його, позадкував за темний стовбур і звідти пробурмотів примирливо:
– Тихо, хлопче, мир… Мир, хлопче! Що ти…
Станко перевів дух. Меч у його руці трохи опустився, і той, що ховався за стовбуром, тут же осмілів і виглянув.
Йому, схоже, було далеко за сорок, і був він не те щоб худий – сухорлявий, і не те щоб бородатий – так, зарослий дуже густою щетиною.
– Що ти, хлопче, я ж не стражник, придивись як слід…
Станко і без того дивився обома. На незнайомцеві були вовняні штани, ретельно заправлені у високі черевики на шнурівці, невизначеного кольору сорочка і бувала шкіряна безрукавка; на поясі довгий кинджал у піхвах.
– Прибери свою іграшку, хлопче… Ну, промишляєш – і промишляй собі – мені байдуже…
Станко опустив меч.
– Я не браконьєр, – сказав він хрипко.
– Так? – здивувався незнайомець. – Ну, тоді гуляв, значить, і заблукав… у землях князя Ліго, на які якщо хто ступив – ноги відрубують…
У душі Станка ворухнулася холодна змійка, і тому він сказав дуже голосно:
– Не лякай. Не боюся.
Незнайомець реготнув. Ступив уперед – і красномовно подивився на меч Станка. Той картинним жестом загнав зброю в піхви.
Незнайомець наблизився. Очі його виявилися блакитними – настороженими й глузливими водночас. Очі ці за секунду оббігли Станка з голови до п’ят – і повернулися, щоб повторити огляд ретельніше.
– Здалеку ти прийшов, чи що? – поцікавився недбало,
