простуду. Для сім’ї це був непоправимий удар. Як хоронили діда, я не пам’ятаю, але я добре пам’ятаю, як він лежав на столі, а його волосся і вуса були сиві аж білі.
Тато дуже сумував за дідом, сімейна біда їх дуже зблизила, вони виношували сміливі і щасливі плани повернутися на рідну землю і почати все заново. Я впевнений, що вони собі і не уявляли, як далеко їх закинула доля, і як непросто здійснити свій план втечі. І після смерті діда тата не покидала думка про втечу. Тікати треба було таємно і вночі. Тато став детально продумувати план втечі, але і в цьому випадку треба було заручитися потрібними людьми, які б не шкодили його задуму.
А поки що в Кустанайських степах розпочалися жнива. Всіх дорослих забрали на роботу в колгосп. На роботу вивозили в степ за десятки кілометрів на ціле літо. Там всі жилиі працювали, і харчувалися. Батьки розповідали, що і в полі українці показали, як треба вміло працювати. Мама навчила їх, як треба скиртувати солому, щоб скирта мала відповідний вигляд, а основне, щоб не замокала, а солома була придатна на корм худобі. На скиртуванні мама заробила багато зерна і якусь кількість грошей.
Як і коли повернулись із жнив батьки, я не пам’ятаю. За весь час їхньої відсутності ми залишалися з бабою. Переживати за дітей не було потреби, адже кругом степ і далеко не підеш. Правда, вечорами до села підходили голодні вовки, і про це завжди попереджали дітей. Про це більш детально міг би розповісти Богдан, як і про деякі інші речі, але він каже, що я займаюся дурницями, а мої розповіді нікому не потрібні, і їх ніхто з дітей чи внуків не буде читати. В мене з цього приводу інша думка, але, як кажуть, на все свій час. Час дуже швидко проходить. Ми старіємо, і тоді настає потреба пригадати весь пройдений шлях, і не тільки свій.
Поки батьки жнивували, мене чимось привабила стара одинока жінка Кулинич. Бабця Кулинич була виселена в цей край десь після революції, їїчоловік був проти червоних і воював за царя, за що його і розстріляли, а її як ворога народу заселили в Кустанайські степи. Видно, що їй не було куди повертатися, так вона і доживала свій вік. Думаю, що бабця була грамотною жінкою, завжди мені щось розповідала, і я дуже до неї прив’язався. Її тепле ставлення до мене теж зробило свою справу, фактично я від неї не відходив. Результатом нашої короткої дружби стало те, що я перейшов на спілкуванняросійською мовою.
Бабця навчила мене їсти помідори, та ще й без солі. Її наукане пропала дарма. Я до сьогодні помідори їм без солі. Попробуйте, і тоді ви відчуєте всі смакові якості цього овочу. Я раніше ніколи не бачив помідорів, в нас чомусь їх не вирощували, хоча кліматичні умови є для цього. А ще вона навчила мене їсти пасльон—це такі чорні ягоди без кісток, і ростуть вони кущами, як полуниці, тільки наполовину менші. Діти чомусь їх полюбляли, а бабця навіть з них готувала вареники. Ясно, що я їх теж пробував.
Як я вже згадував, діду Павлу не судилося повернутися до рідного
