і парафіян.
Життя тривало, батьки працювали і будували плани на майбутнє. Ще тоді вони прийняли рішення щодо подальшого виховання і навчання дітей. Про один я точно знаю. Батьки вирішили, що двом синам потрібно дати вищу освіту. Богдан і я мали йти вчитися, відповідно, на священика і лікаря. Що стосується нашого найменшого, то він мав ще довго рости і стати спадкоємцем, тобто залишитися на господарстві. Тоді наше дитинство було тісно пов’язане з релігійним вихованням, я пригадую, скільки сил і терпіння не одна бабуся і мама потратили на те, щоб навчити наше покоління хреститися перед образами і вивчити першу молитву. Ми ходили цілими сім’ями до церкви. Ми мали можливість ознайомитися з церковними порядками і обрядами. Нас примушували молитися вранці і ввечері перед сном. Найбільшим святом були Великодні свята. Біля храму збиралися майже всі діти села, у хлопців були масивні дерев’яні молотки, а старші підлітки заздалегідь вивішували під храмом масивну дошку з сучками, ми цими молотками щосили били по них відповідний такт, особливо при виносі плащаниці. Цей стук можна було чути з п’ятниці і до ранку неділі (великодньої). На Великдень, коли вже була освячена паска, молодь збиралася на різні забави біля храму, де окрасою всього був спів гаївок. Молодь збиралася групами під руки в ряд, могло бути кільканадцять таких груп, ходили кругом храму співаючи, а ще водили кривого танцю. Були забави і для менших дітей, і середнього віку також. Та з приходом більшовиків дітям заборонили ходити до церкви, а священикам до школи і вчити дітей катехизи. Дітям батьки на Великдень старалися купувати якісь обновки.
Війна
Сьогодні можна тільки приємно усміхнутися з тих чудових батьків-ських планів. Скоро почалася війна, і всі батьківські плани рухнули. Татові тоді виповнилося лише 33 роки. Всі знали, що в Європі йде війна, і мабуть думали, що вона їх не зачепить, або надіялися на краще. Була і така думка, що німці виженуть москалів, і народ знову заживе по-старому, але з німецькими порядками, щось подібно, як живе Австрія. Правда, селяни по-своєму готувалися до війни закуповували: сіль, сірники, мило.
Війна таки прийшла і на нашу територію, через наше село вона пройшла незамітно, село розташоване далеко від центральних транс-портних магістралей, якщо їх так можна назвати, адже доріг фактично не було. Селяни не бачили і не чули жодних боїв. Ввечері ще проходили якісь війська радянської армії, а вранці в село вже приїхали німецькі військові. Вони приїхали на мотоциклах, і зустріч їм влаштували тільки діти. Діти першими побігли дивитися на німців, а ще більше на мотоцикли. Для нас це було великим відкриттям, адже ніхто з сільських дітей ще не бачив такої техніки. Дорослі чекали, що буде далі, ніхто не знав, як будуть вести себе німці. Німецькі вояки вели себе спокійно, трохи покружляли по селу і поїхали. При зустрічі навіть давали дітям цукерки, а коли ми бігли за мотоциклами, то вони кидали нам цукерки на землю і страшно сміялися,
