груп. ОУН і мріяти не могла про такі впливи, про таку кількість активних членів і симпатиків…
Андрій Шептицький та радянська окупація
Сьогодні в нашому розпорядженні є майже чотири десятки документів НКВС про етнарха українців Галичини та його церкву. Найбільше сьогодні нас цікавлять ті з них, які безпосередньо торкаються теми цієї розвідки. Вони охоплюють період від 14 листопада 1939 р. по 13 березня 1941 p., а наступні стосуються часів після 3 березня 1942 р.
Порівняймо.
У вересні 1939 р. радянських окупантів українство Східної Галичини зустріло із захватом. Церква, як це випливає із пастирського листа митрополита Андрея деканам Львівської єпархії (жовтень 1939 p.), поставилася до нових господарів краю цілком лояльно: «Обернулася мапа історії, – писав настоятель УГКЦ, – настала нова епоха. Зустрічаємо її покірною молитвою і сильною надією на безконечну доброту та милосердя Іісуса Христа…Програма нашої роботи, – наставляв панотців митрополит, – така: будемо підкорятися владі, слухати закони, оскільки вони не противні Божому закону, не будемо втручатися в політичні і радянські справи, не будемо припиняти працювати задля Христової справи в нашому народові» (зворотній переклад з рос. наш. – Д. Я.).[33]
Спрямовуючи цього листа, митрополит не мав поняття про директиву наркома внутрішніх справ СРСР Берії до НКВС УРСР та БРСР, яка містила такий нелюдський наказ: «заарештувати та оголосити заручниками найбільших представників з поміщиків, князів, шляхти, капіталістів», «заарештувати представників урядових адміністрацій, керівників місцевих поліцій, жандармерії, прикордонної охорони та філій 2-[го] Відділу Генштабу, керівників контрреволюційних] партій… Арешти духовних осіб поки (виділено нами. – Д. Я.) не проводити… (зворотній переклад з рос. наш. – Д. Я.)».
Тривала така «поблажливість» комуністичних звірів недовго. Вже 22 грудня нарком НКВС УРСР Сєров наказав «негайно…виявити та швидко ліквідувати церковників, сектантів та католиків, які організують вогнища контрреволюційної діяльності» та здійснити інші заходи репресивного, терористичного характеру.[34] Під впливом цих та інших чекістських звірств Шептицький шукає, але не знаходить виходу із становища, в якому опинилися його вірні, його народ. З оперативного повідомлення НКВС (березень 1940 р.) дізнаємося:
– Шептицький почуває себе дуже самотнім, деякі його ближчі співробітники виїхали до Німеччини – всупереч його бажанню, з ним залишились «один хлопчик» та «в приймальні один священик»;
– зовнішньої підтримки прагненням українців немає і не буде – ані з боку Франції та Великої Британії, ані з боку Рима, «який ніколи не дбав про українців, віддавши їх на з'їдання полякам»;
– Митрополит не вірить у те, що Польща коли-небудь повернеться на землі Західної України;
– Німеччина, на його погляд, «країна, чужа слов'янам, і вона дивиться на них виключно як на сліпе знаряддя в її імперіалістичних планах»;
Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 рр.). – С.21.
Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939–1944 pp.). – С. 20, 31–33.
