перед нами в їдальні.
– Доброго ранку, – привітався з порога.
– І вам доброго здоров’я, – досить привітно відказав татко, що на нього було несхоже.
– Вибачте, що я так рано, але я до вас у справі, – сказав Андрій Дмитрович.
– У якій, дозвольте спитати? – поцікавився батько. Але одразу ж, спохватившись, запросив гостя до столу. – Прошу до нас на чай.
Гість радо погодився приєднатися до нашої трапези. «Що ж, давненько ми такого не чували», – подумала я, не підводячи на гостя очей. Андрій Дмитрович довгенько вмощувався за столом, аж поки увійшла Дарка, запитала, чого він бажає, і, почувши коротку відповідь, подалася на кухню. Кілька хвилин за столом усі почувалися ніяково, мовчали.
– Тож дозвольте поцікавитися, що вас привело цього разу? – татко нарешті перервав мовчанку.
– Мені хотілося б завершити дії щодо інциденту… кхм… з вашою донькою, – ледь затинаючись, промовив Андрій Дмитрович.
– Он як, – лукаво усміхнувся татко.
Я нарешті підвела очі на гостя – оце так так! Такого я ще ніколи не чула від свого батечка. Що таке? Чи не вирішив він, бува, просватати мене за цього пихатого індика?
Андрій Дмитрович, побачивши, що я звернула нарешті на нього увагу, знічено посміхнувся. Навіть якимось злорадним здався мені цей його посміх, і очиці якось дивно забігали. Він ворухнувся усім тілом, трохи нервово, а я, учувши недобре, теж вирішила й собі в цій оперетці не залишатися на других ролях.
– Авжеж, якщо того вимагають бюрократичні процедури… – твердо мовила я.
Від несподіванки татко, який саме пив чай, мало не похлинувся. Останніми днями я тільки й робила, що грубіянила йому, ображала своєю незлагідністю. Мені хотілося довести всьому світові, що він не правий, тож я зривалася, кричала, а потім беззвучно плакала у спальні, звіряючи свій відчай подушці. Нині ж раптом так легко погодилася з товаришем слідчим, чим навіть викликала у батька певні підозри, утім, він промовчав.
– Це розважливо з вашого боку, – протягнув Андрій Дмитрович.
Мені кортіло відрубати, що «розважливість і ви – речі несумісні». Та я стрималася, приберігаючи свою жовч на потім. Отже, ми закінчили трапезу, я зібралася, і ми вийшли на вулицю. Там уже стояв екіпаж, візник курив, дожидаючись, нетерпляче тупав ногою по бруківці, через що перехожим могло здатися, ніби він танцює якийсь чудний танок.
– Прошу сідати, – запросив мене Андрій Дмитрович.
– Мерсі, – на старий французький штиб відказала я.
– Мадемуазель, – раптом і собі бовкнув мій кавалер, ще й галантно подав руку.
– Товаришу, – так само несподівано випалила я, чим явно збентежила свого супутника.
Ми повсідалися, й екіпаж рушив. У місті було помітно зміни. З’являлося все більше приїжджих у військових одностроях, що прибули звідкись із Сибіру: білі, чехи (особливо багато), навіть залишилися бельгійці, котрі втікали з України на свою батьківщину через
