корпусу загиблого корабля і стала повзти до мене. І саме тієї миті я й переконався остаточно, що ця штука чутлива до світла: я ж бо стояв безпосередньо під лампою на тисячу ватів, яка на той момент уже припинила розгойдуватися.
Уявіть собі дуб, а ще краще – баньян з його незліченними стовбурами та розгалуженим корінням, який гравітацією приплющило до землі, і він намагається кудись повзти. “Водорість” зупинилася метрів за п’ять від джерела світла, під яким я стояв, а потім почала охоплювати його собою зусібіч, поки навкруг мене не утворилося ідеальне коло. Припускаю, що для неї то була крайня межа, яку вона не могла перетнути, – точка, далі якої світло вже не приваблювало, а відштовхувало. Після цього кілька хвилин нічого не відбувалося. Я навіть почав був думати, що “водорість” уже мертва – промерзла, нарешті, наскрізь.
Аж тут на багатьох гілках почали з’являтися та буквально в мене перед очима виростати величезні бруньки, так наче я дивився знятий покадрово й показаний тепер у прискореному темпі фільм, де квіткові бутони набухають і розпускаються за якісь секунди. Я й справді тоді подумав, що то бутони якихось квітів, і кожен був завбільшки десь із людську голову.
І коли їхні ніжні та казково-мальовниче забарвлені пелюстки почали розпускатися, то мені спало на думку, що досі жодна людина – взагалі жодна жива істота – ніколи не бачила таких кольорів. Їх просто не існувало, поки в цьому світі не з’явилися ми з нашими прожекторами – нашими фатальними прожекторами.
На тих квітах слабко погойдувались якісь чи то вусики, чи то тичинки… Я підійшов до живої стіни, яка мене оточувала, щоб краще розгледіти, що саме відбувається. Ні тоді, ні в будь-який інший момент я не відчував ані найменшого страху перед тим створінням. Був упевнений, що воно не бажало свідомо заподіяти мені зло – якщо взагалі мало свідомість.
Тих доволі величеньких квіток на різних етапах розпускання там було безліч. Тепер вони скидалися на метеликів, які щойно повилізали зі своїх коконів… і їхні крильця були ще пом’яті, не до кінця розправлені та кволі на вигляд… Здавалося, ще мить – і я пізнаю істину.
Але ті метелики стали замерзати, гинути, щойно з’явившись на світ. Вони один за одним випадали зі своїх материнських бутонів і ще кілька секунд билися на льоду, наче витягнута з води риба, – і тоді я нарешті збагнув, чим саме вони були. Уже згадані пелюстки зовсім не були такими – насправді то були пливці, як у риби, або щось у цьому роді. Самі ж оті метелики виявилися водоплавними личинками так званої “водорості”. Вона, ймовірно, більшу частину свого життя проводить, укорінившись на морському дні, а в певний час відправляє своє мобільне потомство на пошуки та освоєння нових територій. Майже так само, як корали земних океанів.
Я став на коліна, щоб ближче глянути на одну з тих маленьких істот. Казкові кольори її тепер меркли, перетворюючись на щось одноманітно тьмяно-брунатне (як її мати, “водорість”). Деякі пелюстки-пливці встигли повідламуватися, перетворившись на морозі
