панувала темрява: і його друзі, і його вороги були б вельми здивовані, побачивши, як його очі наповнювалися вологою, коли він слухав повідомлення, з яким доктор Чанґ звертався до екіпажу «Леонова», що орієнтовно пролітав у ті хвилини десь поблизу, не знаючи, чи буде воно отримане:
«…знаю, що ви на борту “Леонова”… схоже, часу в мене обмаль… направляю антену свого скафандра, де, як я думаю…»
Сигнал зник на кілька нестерпно болісних секунд, потім відновився і став набагато чіткішим, хоча гучність залишилася практично та сама:
«…передайте цю інформацію на Землю. “Цянь” знищений три години тому. Вижив лише я. Використовую радіопередавач свого скафандра. Не маю уявлення, чи дійде до вас його сигнал, але це мій єдиний шанс. Прошу вислухати дуже уважно. НА ЄВРОПІ Є ЖИТТЯ. Повторюю: НА ЄВРОПІ Є ЖИТТЯ…»
Далі сигнал знов ослабнув:
«…невдовзі після півночі за місцевим часом. Ми продовжували помпувати воду, і наші баки були вже майже наполовину повні. Доктор Лі та я вийшли назовні, щоб перевірити цілісність труб. “Цянь” стоїть… стояв… приблизно метрів за тридцять від краю Великого Каналу. Труби ведуть навпростець від корабля та вниз крізь лід. Дуже тонкий – ходити по ньому небезпечно. Піднімання теплих глибинних вод на поверхню…»
Знову тривале мовчання, а потім продовжилося:
«…без проблем – на корабель навішано освітлювального приладдя аж на п’ять кіловатів. Як на різдвяну ялинку – дуже красиву, потужне світло від якої легко просвічувало лід. Було так яскраво, так колоритно… Лі першим помітив крізь лід, як із глибини на поверхню стала підніматися якась величезна темна маса. Спочатку ми подумали, що то був риб’ячий косяк – занадто велике було воно, як на окремий живий організм, – а потім той нібито “косяк” почав проламувати собі крізь лід шлях назовні, до нас.
…було схоже на величезні пасма мокрих водоростей, які повзли по засніженому льоду. Лі побіг назад на корабель, щоб узяти камеру, я залишився спостерігати та повідомляти про все через радіо. Та штука рухалася так повільно, що я без зусиль міг її обігнати. У ті хвилини збудження опанувало мене набагато сильніше за відчуття тривоги. Мені здавалося, що я знаю, що то таке: я бачив фотографії так званих “лісів водоростей” біля берегів Каліфорнії, але виявилося, що я геть-чисто помилявся…
Я сказав би, що та “водорість” сама себе загнала в халепу. Вона не могла вижити при температурі на півтори сотні градусів нижчій за температуру звичного їй середовища. Продовжуючи рухатися далі вперед, вона замерзала дедалі сильніше – від неї постійно відламувалися заледенілі шматочки, схожі на скло, але вона вперто просувалась у бік нашого космічного корабля, наче чорна хвиля припливу, біг якої кожної наступної миті ставав чимраз повільнішим.
Я все ще був такий здивований тоді, що не міг розмірковувати тверезо й не міг навіть уявити, що та штука збиралася робити далі.
…видиратися на корабель,
