одягу: теплі куртки, вовняні шкарпетки, светри, білизна; на особливе татове схвалення заслужили добротні черевики на хутрі, які Сергій купив нам із Мишком торік, перед поїздкою на Байкал. «Діти, ви не безнадійні!» – оголосив він урочисто. Я виносила речі з гардеробу, а він сортував їх; час від часу я підходила до вікна й дивилася на дорогу – сутеніло, і мені дуже хотілося, щоб Сергій з Мишком повернулися швидше. У будинку навпроти спалахнуло світло. Укотре підійшовши до вікна, я помітила чоловічу постать на балконі другого поверху – це Льоня вийшов покурити, Марина не дозволяла йому диміти в будинку. Побачивши мене, він помахав рукою, і я знову звично подумала про те, що треба нарешті почепити непрозорі штори. Переїхавши за місто, ми й гадки не мали, що все, що відбувається на нашому дворі та в нашому будинку, чудово видно сусідам, доки Льоня, у своїй звичній нахабній манері, не сказав якось Сергія: «Із вашим приїздом, друзі, курити на балконі стало значно цікавіше; відразу видно – молодята». Я помахала йому у відповідь, і цієї миті тато Боря сказав за моєю спиною:
– Мабуть, одягу достатньо, Аню. Тепер погляньмо, які у вас є ліки.
Я вже відверталася від вікна, як раптом помітила, що біля автоматичних Льоніних воріт зупинилася зелена армійська вантажівка.
За кермом сидів чоловік у камуфляжній формі й чорній в’язаній шапці. Навіть крізь скло було видно, що на обличчі в нього біліє маска. Грюкнули дверцята, і з вантажівки вистрибнув інший чоловік, у такому само одязі, – через плече у нього висів автомат. Він кинув собі під ноги цигарку й ретельно розтер її по присипаному снігом асфальту носаком черевика, а потім підійшов до Льоніної хвіртки й посмикав її – вона, мабуть, була замкнена. Я підняла очі на Льоню й жестом показала йому вниз, але він уже й сам побачив вантажівку й саме зачиняв балконні двері, щоб спуститися; за пів хвилини хвіртка відчинилася, і Льоня показався в її отворі. На плечі накинув куртку, – було видно, що він протягує чоловікові в камуфляжі руку, але той відступив на крок і махнув автоматом у бік Льоні, немов наказуючи йому відійти подалі. Брезентовий тент вантажівки трохи розкрився, невисокий борт відкинувся, і з нього вистрибнув ще один чоловік, теж у масці й з автоматом; на відміну від першого, той не підходив до хвіртки, а залишився стояти біля вантажівки.
Якийсь час нічого не відбувалося. Льоня й далі стояв у отворі хвіртки, руки він більше не простягав, але все ще усміхався – мабуть, вони про щось розмовляли; чоловіка в камуфляжі я бачила тільки зі спини.
– Що там, Аню? – гукнув до мене тато Боря. – Хлопці приїхали?
І тут перший чоловік у камуфляжі зненацька зробив кілька швидких кроків до Льоні та ткнув дулом автомата йому в груди, відтак вони обидва зникли в отворі хвіртки, а за мить другий чоловік вистрибнув із вантажівки та квапливо пройшов слідом за ними всередину. За триметровим Льоніним парканом уже нічого не було видно, я почула гучний собачий гавкіт і раптом – дивний сухий звук, у якому я одразу впізнала постріл, хоча він був геть не схожий на соковиті
