що вона вже була сплюндрована вторгненням – розчахнуті двері, упав столик у передпокої, розсипані по підлозі дрібні речі, розкидане взуття, сліди брудних черевиків на мозаїчній плитці й мертвий пес на засніженому подвір’ї, тоді як нашу примарну недоторканність ми поки що зуміли відстояти; і тому Льоня, отямившись від заціпеніння, схопив Марину, яка, на хвилину сховавшись у будинку, винесла з дитячої загорнуту в ковдру сонну дівчинку, – ми з татом чекали їх надворі, – і обоє, не одягаючись, уже бігли через присипану снігом асфальтовану дорогу між нашими будинками, навіть не обернувшись на свою розчахнуту хвіртку й навстіж відчинені вхідні двері, якби тато не крикнув:
– Гей, як тебе, Льоню, це не можна так залишати, сусідів налякаєш.
Льоня зупинився, покліпав і повільно пішов зачиняти хвіртку.
За пів години всі ми – я, тато, Льоня з багряно-синьою щокою, що роздувалася на очах, і з усе ще по-дитячому скривдженим виразом на обличчі, та Марина, уперше на моїй пам’яті не схожа на холодну бездоганну діву – волосся розпатлане, припухлі повіки, тремтливі руки, – сиділи в нашій вітальні. Тато Боря, присівши біля каміна, розпалював вогонь, на дивані сонно кліпала гладкощока дівчинка в рожевій піжамі з ведмежатами. Я сходила на кухню та принесла пляшку, яку ми відкоркували вчора із Сергієм. Льоня вдячно зиркнув на мене, одним махом перекинув у себе віскі, яке я налила йому, і пальцем посунув порожню склянку до мене, щоб я наповнила її ще раз.
– Мені теж налий, Аню, – подала голос Марина, яка сиділа з Дашею на дивані, – однією рукою вона міцно стискала маленьку рожеву п’ятку дівчинки; зуби її чітко дзвякнули об край склянки, але вона випила до дна, не скривившись.
Тут дрова, голосно тріскочучи, нарешті розгорілися. Тато зачинив скляні дверцята, повернувся до столу й обвів нас поглядом, обличчя у нього було майже задоволене. Я спіймала себе на думці, що, можливо, уперше після тривалої перерви він відчуває нарешті, що потрібен своєму синові, що йому подобається, як швидко всі ми – дорослі, успішні, які не шукали його порад, – перетворилися на невпевнених дітей, які зібралися під його захистом. І ще я подумала про те, що відтоді, як він з’явився на нашому порозі посеред ночі, ніхто з нас іще не сказав йому ані слова подяки.
Немов на продовження моїх думок, Льоня з грюкотом поставив склянку на стіл і мовив:
– Ви, я бачу, якось відповідально до всього цього поставилися, а я, дурень, двері їм відчинив – гадав, свої ж, може, їм води потрібно або дорогу підказати. Якби не ти…
– Борис Андрійович, – значуще сказав тато Боря та простягнув руку, яку Льоня потиснув, квапливо підвівшись.
– Якби не ти, Андрійовичу, вони б і мене там поклали, напевно, поруч з Айкою. Я навіть із ланцюга спустити її не встиг – пішов і відчинив двері, довбойоб, руку хотів йому потиснути. – Тут він ухопив пляшку, налив собі ще й поставив було її назад на стіл – але підняв знову й наповнив ще одну склянку, яку посунув до тата Борі. Я помітила жадібний Маринин погляд і підштовхнула до Льоні наші з нею склянки – це був
