одним, рухалися в бік Великого бетонного кільця. Чомусь тепер, коли залишилося позаду розорене казкове село, я майже готова була побачити колону біженців, які на автівках або й пішки залишають небезпечні околиці мертвого міста, але, крім нас, на шосе автівок не було – ані на зустрічній смузі, ані позаду. Схоже, порожня дорога здивувала й тата, він навіть нахилився й перевірив частоту, на яку налаштував рацію, – але в ефірі не чулося жодного звуку, лише тиша та звичне потріскування. Ліворуч густою стіною стояли дерева, праворуч ось-ось мали початися з’їзди до розташованих уздовж шосе невеликих селищ. До бетонки залишалося ще кілометрів сорок. Ці місця теж були мені знайомі: коли ми із Сергієм шукали будинок і нас підганяли незручності винайманої квартири з чужими меблями й незнайомим видом із вікна, до якого я за десять місяців так і не змогла звикнути, ми об’їхали всю околицю. «Це мурашник, мала, ти ж не хочеш жити в мурашнику? Пошукаймо ще – нехай далі від міста, не страшно, зате там буде тихо, спокійно, тільки ти і я – і нікого навколо». Друзі, яких ми залишили в місті, дізнавшись про наші плани, крутили пальцем біля скроні – але ми не слухали нікого й, звісно, і гадки не мали, що відстань, яка здавалася нам тоді цілком достатньою, щоб відгородитися від усього світу, тепер була сміховинно маленькою.
Розвилка, на якій шосе зустрічалося з бетонним кільцем, з’явилася попереду несподівано. Спочатку вона просто засвітилася здалеку, а вже потім зринули великі білі дорожні покажчики з написами й відстанями. Рація захрумтіла голосом Сергія:
– Аню, тут праворуч.
– Знаю, – відповіла я роздратовано й відразу ж зрозуміла, що він мене не чув, тому що мікрофон і далі лежав у підстаканнику, у який я зазвичай складала цигарки, – але ніхто в автівці не звернув моєї уваги на цю помилку. Тієї самої миті рація заговорила знову – цього разу чужим голосом:
– Братику, – сказав голос схвильовано, – тобі робочі заправки траплялися на кільці? Мені б до Одинцово дотягнути, а все позачиняли, вражі діти…
Перш ніж Сергій устиг відповісти, я взяла мікрофон, натиснула на кнопку та сказала:
– Не треба тобі в Одинцово. Розвертайся.
Голос запитав зі страхом:
– А що там, в Одинцово? Ви знаєте щось? – і відразу ж, без паузи, поставив ще одне запитання: – А де ви їдете?
– Не кажи, Аню, – швидко зреагував тато Боря і, простягнувши руку, забрав у мене мікрофон, стиснув його у своєму великому кулаку, немов намагаючись перекрити звук на той випадок, якщо я спробую все-таки відповісти невідомому голосові, що й далі викрикував у ефір:
– Алло, алло, де ви їдете? Що там, в Одинцово? Алло?
– Може, там ще все спокійно, в Одинцово, – сказала я татові, не повертаючи голови, – ми саме з’їжджали з шосе, – і він відповів:
– Одинцово за десять кілометрів від Москви, Аню, як там може бути спокійно? Сама подумай. І ось іще що: ми на
