та сумнівними грибами в різнокаліберних скляних банках. Навколо панувала якась насторожена, підозріла тиша, немов за кожним рогом, за кожним поворотом нас чекало щось недобре. І я була рада, що ми не йдемо пішки повз ці завмерлі будинки, а, навпаки, мчимо зі швидкістю сто кілометрів на годину – занадто швидко, щоб нас можна було зупинити.
Ліворуч від дороги промайнула крихітна, завбільшки з автобусну зупинку, споруда із зеленим дахом і ґратами на вікнах; під її дахом тьмяно блищали червоні літери «Міні-Маркет». Незважаючи на горду назву, вона радше скидалася на пивний кіоск. Імовірно, нещасний «Міні-Маркет» був ближче до дороги, ніж заправка одразу за ним, тому я встигла розгледіти, що металеві двері зірвані з петель, а вікна розбиті; але й тут уже нікого не було – вочевидь, біда з маленьким сільським магазином сталася ще вранці, а може, і вчора.
Певно, гнітюча тиша навколо, яка дзвеніла в мене у вухах, уплинула на решту, бо Мишко раптом запропонував:
– Мамо, увімкни, може, музику якусь, так тихо…
Я простягнула руку, звично натиснула кнопку тюнера, і мертве шипіння на частоті, яку я звикла слухати, нагадало мені, що міста, яке залишилося за нашою спиною, більше немає. Я уявила безлюдну студію радіостанції, розкидані папери, телефонну слухавку, що лежить поруч з апаратом – хай їй грець, моїй живій уяві, – і квапливо перемкнулася з радіоприймача на програвач. Відразу ж низько, хрипко заспівала Ніна – «Ne me quitte pas, il faut oublier, tout peut s’oublier, qui s’enfuit dejа», і тиша, що тиснула на мої вуха, умить відступила й наповнилася її голосом – так, що на якусь мить я навіть забула, що ми тут робимо – три автомобілі на довгій, порожній дорозі, немовби просто їдемо кудись великою компанією, а не тікаємо – так швидко, як тільки можливо, не маючи права озирнутися.
– Тьху, Аню, – сказав тато Боря з прикрістю, – ну що в тебе за музика, похоронний марш якийсь, веселішого нічого немає?
– Вона на всіх діє по-різному, тату, – відповіла я, вимикаючи пісню. – Не впевнена, що в мене є щось веселіше, але в будь-якому разі всі інші диски поховані під вашою прекрасною рацією, тож або Ніна – або нам доведеться співати самим.
– Ми їдем-їдем-їдем у синю далечінь, – раптово проспівав Мишко із заднього сидіння – добряче, утім, фальшивлячи. Я спіймала його погляд у дзеркалі заднього огляду, він усміхнувся, і мені одразу полегшало.
Зі спалаху червоного світла попереду стало зрозуміло, що Льоня знову скидає швидкість – ми одразу замовкли та спробували розгледіти причину зупинки. Лаючись, тато намагався намацати кнопку, що опускала скло, і, як мені здалося, почав висовувати голову з вікна раніше, ніж воно-таки встигло опуститися. З мого боку не було видно нічого, але, щоб не вдарити бампером Льоніну автівку, я теж скинула швидкість. Хоча на узбіччі нікого не було, їхати повільно було страшно й незатишно.
– Це лише переїзд, – сказав тато з полегкістю, і я побачила замкнену будку чергового з темними вікнами, червоно-білий шлагбаум – задертий
