я невпевнено, згадуючи, що в руках у людей, які вибігли з будки, нічого не було – ані зброї, ані палиць, – ми ж не знаємо напевне.
– Авжеж, – легко погодився тато, – може, вони просто цигарок хотіли попросити. Тільки я не перевіряв би, Аню, їй-богу, не перевіряв би.
Відчуття безпеки, яке з’явилося в нас, доки ми рухалися крізь нічний безлюдний ліс, на жаль, протривало недовго. Не встигли ми проїхати й десяти кілометрів, як удалині знову з’явилося електричне світло. Люди, люди, думала я, з тугою оглядаючи дорогу, як же вас усюди багато, як щільно, як тісно ви живете, і нікуди не втекти від вас, як би далеко ти не поїхав. Цікаво, чи є в нашій «середній смузі» хоч одне місце, де вас немає – немає взагалі, щоб можна було просто покинути автівку на узбіччі, піти в ліс і залишитися там, не боячись, що хтось побачить твої сліди або дим твого багаття – і піде за тобою? Хто вигадав це правило – мешкати вікно до вікна, двері до дверей, хто вирішив, що так безпечніше – наче люди, такі ж, як ти, які мешкають поруч, не перетворюються на запеклих ворогів, якщо в тебе є щось, що їм справді дуже потрібно? Ми в дорозі лише кілька годин, а мене вже нудить від думки, що доведеться проїжджати ще одне село, ще один переїзд, коли не хочеться навіть роззиратися на всі боки – і не можеш не роззиратися.
Напевно, я зітхнула чи трохи дужче натиснула на газ, бо тато, який теж дивився в бік вогнів, які неухильно наближалися, мовив:
– Ну-ну, Аню, там немає нічого страшного, звичайне село, невелике. Здається, це Нудоль. Нам навіть не треба його проїжджати наскрізь, воно збоку, тепер аж до Клина їхатимемо спокійно.
– Ми поїдемо через Клин? – запитала я, і мене сіпнуло. Думка про те, що доведеться їхати через місто – яке завгодно місто, наводила на мене жах. – Ми ж хотіли оминати міста?..
– Ну яке це місто? – відповів тато. – Не більше московського мікрорайону. Гадаю, там усе ще нормально – ми мусимо встигнути. Розумієш, Аню, це як хвиля – вона рухається за нами, і що швидше ми проїдемо, то більше шансів, що вона нас не накриє. Ми не маємо ані часу, ані пального, щоб блукати путівцями. До того ж геть не факт, що вони безпечніші. Наразі головне – швидкість, і що швидше ми зникнемо з Московської області, то ліпше для нас. А попереду в нас – Твер, – додав він, помовчавши, – її взагалі ніяк не об’їдеш, там же Волга.
Доки він говорив, я згадала кадр із фільму: затиснуті між будинками, заповнені переляканими людьми автомобілі, а на них стрімко насувається сіро-сталева, висока – вища ніж довколишні хмарочоси – і важка, як бетонна плита, стіна води, увінчана шапкою сивої піни. Хвиля. Якщо ми не поквапимося, вона накриє нас, незважаючи на наші швидкі автівки, рушниці, припаси, незважаючи на те, що ми точно знаємо, куди саме їдемо, – на відміну від тих, хто залишився на місці й чекає дивовижного порятунку й не дістане його, загине під хвилею, – і від багатьох інших, кого ця хвиля, з’явившись на горизонті, змусить зірватися з місця й тікати навмання, без підготовки, і тому теж приречених на невдачу. Уявіть, раніше я любила такі фільми.
Рація
