прокинулася від того, що Сергій трусив мене за плече:
– Годі спати, мала, ти нам потрібна. Телефон здох, інтернет теж, у нас залишилися новини тільки з тарілки, і нашої з Мишком англійської замало.
Спустившись у вітальню, я виявила на дивані біля телевізора Мишка – на колінах у нього лежав оксфордський словник, а обличчя було зосереджене й нещасне, як на іспиті. Навколо нього сиділи дорослі: красуня Марина з триповерхового кам’яного палацу з моторошними вежами через вулицю від нас та її товстий чоловік Льоня, недільний партнер Сергія по піраміді. На підлозі біля дивана сиділа їхня маленька дочка – перед нею стояла ваза з черепашками, які ми привезли з весільної подорожі; судячи з роздутої щоки, одна з черепашок уже була в неї в роті, і тонка блискуча нитка слини тягнулася від підборіддя до решти крихких скарбів. Сергій вів мене попідруч сходами донизу – напевно, два дні пігулок і сліз не минули дарма, тому що Марина, піднявши на мене очі (попри ранню годину, макіяж у неї був бездоганним – є жінки, які мають вигляд досконалих янголів у будь-який час доби), швидко піднесла руку до рота й навіть спробувала підхопитися з дивана:
– Аню, у тебе кепський вигляд, ти не хвора?
– Ми здорові, – квапливо запевнив Сергій, і я відразу ж розсердилася на нього за цей поспіх, ніби це ми сиділи в Марининій вітальні, дозволивши нашій дитині обсмоктувати чужі сентиментальні спогади. – Друзі, у нас тут сталося…
Перш ніж він зміг продовжити фразу – чомусь мені було дуже важливо завадити йому закінчити, я підійшла до дівчинки і, розтиснувши мокрі від слини чіпкі пальчики, висмикнула вазу й поставила її вище, на камінну полицю:
– Марино, вийми в неї з рота черепашку, вона вдавиться, це все-таки не цукерка.
– Упізнаю свою дівчинку, – сказав Сергій стиха, з полегшенням, наші погляди перетнулися, і я не змогла не усміхнутися йому.
Я не терпіла їх обох – і Марину, і її недолугого галасливого Льоню, під зав’язку набитого грішми й дурнуватими анекдотами; у підвалі у Льоні стояв більярдний стіл, і Сергій час від часу у вихідні вирушав туди пограти – перші пів року нашого життя в селищі я намагалася скласти йому компанію, але швидко зрозуміла, що не можу навіть удавати, що мені весело з ними. «Краще взагалі ніякого світського життя, ніж ця моторошна пародія», – казала я Сергієві, а він відповідав: «Знаєш, мала, не можна бути такою вередливою, якщо живеш у селі, із сусідами треба спілкуватися». І ось тепер ці двоє сиділи в моїй вітальні на моєму дивані, а мій син із відчаєм на обличчі намагався перекласти їм новини CNN.
Поки Марина діставала останню черепашку з-за щоки своєї дочки, Льоня по-хазяйськи поплескав по дивану поруч із собою і сказав:
– Сідай, Анько, і перекладай. Телефони здохли, наші брешуть, схоже, безбожно. Я хочу знати, що коїться у світі.
Я опустилася на краєчок журнального стола – мені страшенно не хотілося сідати поруч із ними, –
