Я притиснула руку до рота і з жахом похитала головою ще раз. Борис насупився й запитав:
– Як ти гадаєш, він погодиться поїхати без них? – І тут-таки сам собі відповів: – Утім, нам для початку треба ще придумати, куди саме поїдемо.
Цієї ночі ми вже більше нічого не обговорювали. Коли Сергій зайшов до хати, згинаючись під вагою величезного брезентового рюкзака, тато схопився йому назустріч, кинувши на мене короткий попереджувальний погляд, і розмову було завершено. Наступні пів години вони, щоразу старанно тупаючи ногами на порозі, щоб струсити сніг із взуття, носили з «Ниви», що стояла тепер на паркінгу перед будинком, якісь мішки, сумки й каністри. Сергій запропонував було залишити більшість речей у автівці: «Вони ж не потрібні нам просто зараз, тату», але тато Боря був непохитний, і незабаром увесь його розмаїтий багаж було складено на зберігання в кабінеті, куди потім подався й він сам, відмовившись від запропонованого гостьового комплекту білизни.
– Не треба мені стелити, Аню, я чудово влаштуюся на дивані, спати залишилося недовго. Замкніть двері й лягайте, уранці поговоримо, – сказав він. Так і не знявши валянків, потупотів у кабінет, залишаючи мокрі сліди на підлозі, і щільно зачинив за собою двері.
Це прозвучало як команда. Спочатку, не сказавши нам ані слова, подався в ліжко Мишко – я чула, як нагорі грюкнули двері до його кімнати. Сергій замкнув дім і теж пішов нагору, а я пройшла по першому поверху, вимикаючи світло. Відколи ми переїхали сюди, цей тихий нічний обхід став одним із моїх улюблених ритуалів – після від’їзду гостей або після звичайного спокійного вечора втрьох дочекатися, коли Сергій й Мишко розійдуться по спальнях, а потім витрусити попільнички, прибрати посуд зі столу, поправити подушки на дивані, викурити в тиші останню цигарку й піднятися освітленими сходами на другий поверх, залишивши внизу затишну сонну темряву, трохи постояти біля Мишкових дверей і, нарешті, зайти до нашої прохолодної темної спальні, скинути одяг, ковзнути під ковдру до сонного Сергія та пригорнутися до його теплої спини.
Я прокинулася, розплющила очі й поглянула у вікно, намагаючись збагнути, котра година, – але за сірою листопадовою напівтемрявою за вікном годі було здогадатися, ранок зараз чи друга половина дня. Місце в ліжку поруч зі мною було порожнє, і якийсь час я лежала нерухомо, прислухаючись, – у будинку було тихо. Ніхто не розбудив мене, і я ще боролася зі спокусою заплющити очі й заснути знову, як часто робила останніми днями, але потім усе-таки змусила себе встати, накинути на плечі халат і спуститися донизу. Мені не здалося – будинок був порожнім. На кухні знову пахло батьковими цигарками, на столі серед залишків сніданку стояв ще теплий кавник; я налила собі кави й почала збирати зі столу тарілки. Цієї миті грюкнули вхідні двері й зайшов тато Боря.
– Здохла автівка, – сказав він якось переможно, немов радіючи з того, що мав рацію. – Доведеться залишити стареньку тут. Добре, що у вас обох позашляховики, була б у тебе якась дівчача цяцьковина
