склом». Попросила підвезти лише до ринку:
– Дякую, Мишку, далі я сама доберусь.
На базарі Віра купила улюблений Оленчин синій виноград і невелику орхідею у вазоні. Набрала номер подруги:
– Оленко, нагадай, яка до тебе маршрутка від ринку ходить? Двісті двадцять п’ята? На шостій зупинці виходити? Ну чекай, уже їду. – І рушила на пошуки потрібного транспорту.
Наполовину порожня маршрутка, здавалося, тільки на Віру й чекала, бо, коли жінка квапливим кроком зайшла до салону, двері плавно зачинилися і машина рушила. Віра зручно влаштувалася на подвійному передньому сидінні, поставивши поруч орхідею.
По радіо – о диво! – заспівав Стінг. Віра отетеріла: як це, у маршрутці – і не грає радіо «Шансоньєтка»? Пристрасть до блатних пісень Вірі здавалася чимось на кшталт корпоративної змови – і в громадському транспорті, і в таксі звуковий супровід поїздки часто був у стилі тужливого хрипкуватого лейтмотиву: «Я втікав від конвою, по глибоких сніга-а-ах…»
Складалося враження, що більшість водіїв – колишні злочинці. Або їхні близькі родичі. Віра щоразу хотіла чемно поцікавитися у водія: «А ви за що отримали покарання?» Одного разу вона так і зробила. Водій спочатку не второпав, а коли вона пояснила, то відповів: «Та ні, не сидів я. Просто пісні подобаються. Душевні…» Чому не можна назвати душевними пісні, у яких ідеться про страждання законослухняних громадян, Віра так і не зрозуміла.
Але тут – Стінг! Вірі Миколаївні аж закортіло глянути на водія, який, так би мовити, кинув виклик корпоративним музичним смакам.
Вона обережно висунулася з-за перегородки – і мало не зомліла.
За кермом сидів хлопець із Аниних мрій. Тобто, звісно, не кіногерой, а всього лише дуже схожий на нього. Брюнет або шатен – не розбереш, волосся підстрижене коротенько, що робило обличчя хлопця відкритим і якимось вразливо-зворушливим. Упіймавши в дзеркалі погляд його яскраво-синіх очей, Віра миттєво склала план дій.
Подруга разом із перспективними інженерами була забута. Віра Миколаївна тепер їхала до кінцевої зупинки, щоб залучити молодого водія до свого авантюрного плану. Про моральність затії якось не думалося. Віра була впевнена в одному: заради щасливих моментів останніх місяців життя внучки можна піти на що завгодно. І, мабуть, химерний план Віри – чи не найбезневинніше з того, на що могла б зважитися жвава бабуся.
«Напевно, з грошима у хлопця не густо. Можна спробувати, – гарячково міркувала Віра. – Тільки б вдалося!»
За пів години автобус нарешті під’їхав до вокзальної площі й зупинився у хвості довгої низки маршруток.
Пасажири вийшли – всі, крім Віри. Водій, обернувшись, помітив її й повідомив:
– Пані, це кінцева зупинка. У вас усе гаразд? Може, потрібна допомога?
Віра аж розгубилася від радісного подиву. Ну треба ж – «пані»! Ніяка не «жіночко»! Тобто вона, звісно, жінка, але це звернення до незнайомих
