кохання. А вона взяла і зникла.
І ось тепер з’явилася, але, боже мій, який сумний привід для зустрічі…
Віра приїхала з онукою через три години після дзвінка. Водій завіз їх додому, й Аня зібрала деякі речі. Бабуся наполягла:
– Анечко, можливо, доведеться провести в лікарні кілька днів, тому краще сама вирішуй, який одяг узяти, чи книги, чи ще щось…
– Бабусю, ти ж так нічого й не сказала. Що зі мною? – сердито говорила Аня, поки вони їхали в машині. – Лікарі всі теж мовчать, наче води в рот набрали! І до чого такий поспіх? Куди ми тепер повинні переїжджати? Може, в мене звичайна перевтома!
Віра промовчала. Вона відчайдушно боялася. Побачивши табличку «Інститут онкології», Аня про все здогадається. Може, під’їхати іншою дорогою? І заплатити персоналу відділення, щоб вони відповідали на розпитування Ані, нібито вона перебуває, наприклад, у реабілітаційному центрі для перевтомлених студенток? А заодно підкупити пацієнтів і відвідувачів? Ага. «Чиї поля? – Маркіза Карабаса!»
Авжеж, Віра Миколаївна була рішучою дамою, але образ кота в чоботях їй явно не пасував. Тому вона гарячково складала правдоподібну версію, чому вони вирушають саме до цього медичного закладу.
– Аню, пам’ятаєш, я колись худнути почала? Ну, ні з того ні з сього…
– Аякже! – засміялася Аня. Вони тоді багато жартували з цього приводу, мовляв, незаміжнє життя знову перетворило бабусю на дівчину.
– Я тоді знайшла прекрасного лікаря, доктора Смирнова. У них чудова діагностична база, і він зараз запропонував госпіталізувати тебе в його відділення – суто для поглибленого обстеження. Адже ми так досі нічого й не з’ясували. Аню, це тимчасово! – майже закричала Віра Миколаївна, помітивши, як поблідло й напружилося Анине обличчя.
Удома Аня захотіла ще випити чаю у своїй кімнаті. Увімкнула тиху музику, опустилася в крісло і немов прощалася зі своїми речами, спогадами, минулим – своїм життям. У неї знову боліла голова, почало нудити. Їй було страшно, тому що Аня знала: бабуся абсолютно безсовісно обманює. Звичайно, це «обман для порятунку», але ніхто не лягає в онкологію, щоб здати аналізи. Та й взагалі, знайшли кого обманювати: студентку четвертого курсу біофаку! Проте вона вирішила не показувати, що підозрює справжні причини госпіталізації.
– Їдьмо, я готова, – сказала Аня, поставши з невеликою сумкою перед Вірою.
У відділенні на них уже чекали: платна палата виявилася цілком пристойною, на тумбочці навіть стояли свіжі квіти.
– Тільки обстеження, нічого страшного, – повторила Віра, коли Максим Леонідович зайшов у палату.
Він уже був втаємничений у план мовчання, але знав, що з цього нічого не вийде: хворі дуже швидко дізнаються, яка хвороба руйнує їхнє тіло.
– Ну що ж, значить, будемо обстежуватися, – награно весело погодилася Аня. Підвелася з ліжка – і впала на підлогу.
Аню привели до тями, і почалися діагностичні процедури.
