Вона так і їздить із відкинутим верхом? Напевно, так і є! Мамо, скажи їй, хай не відвідує поки що заняття, вдома перепочине, нікуди ті лекції не подінуться! Ну все, бувай, цьомки, час збиратися: нас запросили на вечерю!
У слухавці почулися короткі гудки, і Віра розгублено крутила в руках телефон. Дзвонити знову? Вони повертаються тільки через тиждень, а Максим Леонідович наполягає на негайному початку хіміотерапії. Віра не могла таке вирішити сама.
Поки вона роздумувала, як повести розмову, коли вдруге спробує достукатися до затуманеної світським лоском свідомості доньки, задзвонив телефон, і жінка від несподіванки здригнулася. Телефонував зять.
– Доброго дня, Віро Миколаївно, – пророкотав він приємним баритоном. – Що там з Аннусею?
Віра помовчала – лише кілька секунд, а він уже втямив, що проблема серйозніша за просту застуду.
– Її телефон не відповідає, я щойно набирав. У чому справа, Віро Миколаївно? – допитувався Олександр Петрович, і Віра відчула, як її гостро вштрикнула провина, немовби це вона недогледіла, пропустила підступну хворобу…
– Олександре Петровичу, думаю, вам варто повернутися раніше.
– Віро, прошу, говоріть прямо! – Зять, який зазвичай ніколи не втрачав самоконтролю так швидко, зараз гарячкував. – Із донькою трапилось нещастя?!
– Ні. Не в тому сенсі… Тобто я хотіла сказати, що це не нещасний випадок, – квапливо пояснювала Віра, немовби виправдовуючись. – Учора вона зомліла, і ми поїхали до лікарні. З’ясувалося, що в неї серйозна хвороба. Аню обстежили, а зараз вона спить, телефон я відключила, аби ніхто не турбував.
– Тобто моя дочка зараз у лікарні, – уточнив Олександр Петрович.
– Так.
І потім він поставив найскладніше запитання:
– У якій?
– В інституті онкології.
Він замовк, усвідомлюючи нову інформацію. І сказав:
– Віро, ми будемо в лікарні максимум через шість годин. Чекайте на нас там. Поки що нічого не вирішуйте. Я подзвоню, коли приземлимося.
Аня читала книжку, коли до палати зайшли батьки. Вона спочатку зраділа, а потім здивувалася:
– Тату, мамо, привіт! А чому ви повернулися раніше?.. Через мене?
Батько підійшов до Ані й обійняв її:
– Все буде добре, донечко. Ми вже розмовляли з твоїм лікарем, а ще я зв’язався з чудовою клінікою в Німеччині. Думаю, вирушимо туди найближчими днями.
Аня серйозно подивилася на батьків. Батько здавався дуже стурбованим і наче аж хворим. Ліка – навіть Аня так часто називала маму – намагалася стримати плач, закидаючи голову назад, щоб сльози не розмили туш на віях.
– Так, ось що. – Дівчина відхилилася від батька й сіла на край ліжка. – Годі вже водити одне одного за носа, я вже доросла дівчина. У мене рак?
Вона дивилася прямо в очі бабусі. Та відвела погляд і підсіла
